Розділ 2

– Алісо, поїхали додому.

– Зачекай, будь ласка. Мені потрібно закінчити малюнок, – обізвалася мала і почала старанно водити червоним олівцем по офісному папері.

Я зазирнула у малюнок доньки, посміхнулася. Красиві квіточки вийшли, дуже схожі на троянди.

Поки Аліса сиділа за моїм робочим столом, зайнята малюванням, я зателефонувала Артуру. Випадково чи не дуже, Артур знаходився неподалік і, дізнавшись, що мій перший робочий день добігає кінця, запропонував відвезти нас з дочкою додому.

– Дивись, круто вийшло, так? – Аліса продемонструвала свій витвір і, отримавши в нагороду мою схвальну посмішку, нарешті почала збиратися додому. – А можна я з тобою щодня ходитиму на роботу?

– Ні, сонечку. Сьогодні був виняток через твою хвору няню.

– Ну, матусю… ну, будь ласка.

Склавши обидві руки під підборіддям, лисичка зобразила благаючий вираз обличчя. Важко стримати усмішку, коли на тебе дивляться такими хитрими очима. Але я все ж таки похитала головою.

– Маленьким дівчаткам не місце в агрохолдингу, лисичко. Тут немає жодних умов, ти ж сама бачила.

– Але мені сподобалось у тебе у кабінеті. І бургери тут класні роблять.

– Ах, Алісо… Навіть не вмовляй. Завтра повернеться твоя нянька і ти продовжиш ходити до дитячого садка.

Надувши губки, як завжди робить, коли не отримує бажаного, Аліса зістрибнула з крісла і пішла на вихід. Я поспішила її наздогнати та взяти за руку. Страх, що вона може загубитися, як сталося вранці, холодними щупальцями заліз під шкіру. Донька – все, що маю. Заради Аліси я живу, дихаю і зважилася на цей відчайдушний крок – забрати своє – те, що належить мені по праву народження.

Минувши просторий коридор, підійшли до ліфта. Лисиця натиснула на кнопку, викликавши ліфт, раптом побачила щось цікаве і вдивилася в далечінь. А я теж обернулася і на мить обомліла, побачивши Ольховського, який наближався до ліфта.

Він прямував у наш бік не поспішаючи, і я молилася про себе богу, щоб ліфт приїхав швидше і нам не довелося тулитися в закритому просторі втрьох. Але не сталося!

Порівнявшись, Ольховський схилив голову і підморгнув моїй дочці:

– Як там мультик називається? Ну де Ельза з гарним білим волоссям, як у твоєї мами?

– Холодне серце, а що? – озвалася Аліса, недовірливо глянувши на Ольховського.

– Хочу подивитись, – ліфт під'їхав, за правилами етикету Ольховський першим увійшов до кабінки та зупинився біля дальньої стіни.

Ми з лисичкою увійшли слідом, спиною повернулися до Ольховського. Це були найдовші секунди у моєму житті. Я нереально хвилювалася, адже ще ніколи біологічний батько моєї дитини не був так близько, як у цю мить.

Ліфт приїхав на перший поверх, і ми з Алісою поспішили вперед. Вийшли надвір, озирнулися. Іномарка Артура вже чекала за кілька метрів від головного входу в агрохолдинг.

– За нами приїхав дядько Артур? – Раптом запитала лисичка, впізнавши машину, а я крізь землю була готова провалитися, адже неподалік стояв Ольховський і точно все чув.

– Ідемо, – смикнувши малу за руку, рушила вперед, поки Аліса не сказала більше і не видала мене з тельбухами.

Якось Ольховський про все дізнається. Зрозуміє, хто я насправді, але зараз я не готова розкрити всі карти, інакше цей йолоп може зруйнувати мої плани.

***

Богдан

Увечері зустрілися з другом у барі, я розповів про несподівану пропозицію пані Зубенко. Дімон округлив очі, цокнув язиком. Він конкретно очманів, не очікувавши на такий поворот, втім, як і я.

– І що, ти погодишся? – Запитав друг, наблизивши до мене келих з бурштиновою рідиною.

– Логіка підказує, що не варто зв'язуватися із цією панночкою. Дупою відчуваю: тут якась підлість, дуже солодко співала вона. Але як тобі пояснити, друже?! У мене склалося таке враження, що ми з цією Маргаритою десь перетиналися раніше. Манера поведінки, голос, погляд все здається таким знайомим. Але я точно знаю, що ми не знайомі. Таку ефектну жінку не забути, якщо зустрінеш.

– Так, вона гарна, тільки стерво рідкісне. Пихата занадто, як і всі багаті баби.

Мене пересмикнуло.

– Не згоден, моя дружина теж була багатою, але стервом її навіть у п'яному чаді не назвеш, – Дімон  усміхнувся, – я хочу дізнатися більше про цю Марго. Хто вона насправді така і чого хоче? Чому з'явилася саме зараз, коли мене мали обрати на посаду генерального директора?

– Найми приватного детектива, у чому проблеми, брате?

– Мабуть, так і зроблю.

***

Після вечері Аліса пішла до своєї кімнати й ми з Артуром залишились наодинці. Поки я завантажувала в посудомийну машину брудні тарілки та столові прилади, Артур допивав каву.

Я відчувала, як спину пропалював його палкий погляд, але вдавала, що нічого такого не відбувається.

– Виходить, він тебе не впізнав?

– Виходить, ні.

– Ах, Улю, ти з вогнем граєш. Я з самого початку був проти цієї ідеї, не подобається мені все це, та й Зубенко не викликає довіри.

– Костянтин Павлович – друг мого покійного батька, він знає мене з пелюшок. Повір, йому точно можна довіряти.

– Дуже сумніваюся. Зубенко – бізнесмен, свого не проґавить, тож не варто про це забувати. Що ти пообіцяла йому за допомогу?

Обернувшись, схрестила руки на грудях. Дивилась на Артура зі стомленою на устах посмішкою. Знаю, Артуру я досі небайдужа, він справді бажає мені та моїй доньці тільки добра. Але мене втомлюють його розмови, адже я вже давно все вирішила, і дороги назад немає. Як у казино, я поставила на кін все, що маю й тепер: або виграю джекпот, або прогорю.

– Частину своєї спадщини, – запізно відповівши, спіймала криву усмішку Артура.

– Це дуже багато, Улю. Ти нікому не повинна віддавати свою спадщину, навіть як подяку за допомогу.

– Інакше не вийде. Зубенко – моя єдина надія, крім нього мені більше нема на кого покластися в цьому житті, – сказала і відразу пошкодувала, зрозумівши, що образила своїми словами Артура. – І тебе теж, вибач, Артуре. Ти дуже багато для мене зробив, я ціную це, правда.