1.2

Після зборів я приходжу до тями, від маски крижаної королеви не залишилося ні сліду. Адреналін більше не розноситься по венах з неймовірною швидкістю, а колишній бойовий настрій випарувався як пара. І мені раптом стало неймовірно страшно. Ольховський – це квіточки порівняно з родиною дядька, ось там справжні ягідки.

“Видихай. Завдання на сьогодні виконане. Ти зробила перший крок, початок покладено”, – промовляла подумки, дивлячись на себе у дзеркальному відображенні.

У вбиральні, де я зараз перебувала, не було нікого, крім мене. Але нерви, як оголені дроти, змушували мене весь час озиратися. Мені здавалося, що за мною стежать. Ні, я далеко не параноїк, але досі не можу позбутися бридкого відчуття, яке сидить глибоко під шкірою як скалка. Як це – жити чужим життям і ховатися під вигаданим ім'ям? Тяжко, твоє минуле безмовною тінню слідує по п'ятах, де б ти не знаходився.

Плюхнувши собі в обличчя прохолодну воду, ще раз подивилася на себе в дзеркало. Ні, я реально змінилася за п'ять років. Якщо порівняти мої старі та свіжі фотографії, то це дві абсолютно різні людини. Але найважливіші зміни відбулися не стільки з моєю зовнішністю, скільки з моїм характером. Біль загартовує людину, виточує її, загострює кути. Не дивно, що Ольховський мене одразу не впізнав. Я ж цього й домагалася, щоби від колишньої Уляни не залишилося ні натяку. Значить, на вірному шляху!

Через п'ять хвилин, коли серце заспокоїлося, вийшла із вбиральні. Без особливих зусиль відшукала кабінет Ольховського. Сподіваюся, хлопчик уже прийшов до тями, і його зараз не битиме мандраж, коли я з'явлюся в його кабінеті.

Стукіт у двері. На відповідь чекати не стала, просто опустила ручку вниз і увійшла.

Богдан сидів за робочим столом із червоного дерева. Такий серйозний дядько у діловому костюмі. Тільки тепер він був без піджака та краватки. Сорочка з розстебнутими двома верхніми ґудзиками та з закоченими до ліктів рукавами. Роки також змінили його, зробили з хлопчика чоловіка. Погляд твердий, чіпкий. Риси обличчя огрубіли. Навіть голос став нижчим, з'явилася легка хрипота.

На мить мене відкинуло в минуле. У голові ніби морок з'явився. Моя донечка так само дивиться, як і він, коли чимось зайнята. Також примружує очі та підтискає губи.

– Богдане Олексійовичу, я ненадовго, – звернулася до Ольховського, застигши навпроти його столу за кілька метрів.

Смикнувшись, як від ляпаса, Ольховський вмить встромився в мене своїми примруженими очима.

– Чим зобов’язаний? – грубо промовив, демонструючи своє невдоволення.

– Мені потрібна ваша допомога.

– Невже?

– Так. І давайте одразу домовимося, це нічого особистого, просто бізнес. Я знаю, що ви хотіли стати генеральним директором агрохолдингу, але на раді співзасновників вашу кандидатуру не затвердили.

– Прийшли зловтішатися?

– Ні, прийшла просити про допомогу. Сподіваюся на вашу адекватність та об'єктивність, а також ваш професіоналізм.

Відкинувшись на спинку масивного крісла, Богдан задумливо насупився. Кивнув, мовляв, уважно мене слухає.

– Я тут новенька і до пуття нічого не знаю, без тямущої людини мені буде важко розібратися. Тому я пропоную вам стати моїм заступником. Натомість ви навчите мене всього, що знаєте. Я зацікавлена ​​стати таким самим професіоналом, як і ви, Богдане Олексійовичу.

– Несподівано.

– Ви подумайте, не поспішайте з відповіддю.

І не ставши чекати репліки Ольховського у відповідь, я круто розвернулась, маючи намір скоріше покинути кабінет, але Богдан раптом гукнув:

– Маргарито Олександрівно, – обернулася, – а чому ви не попросите вашого чоловіка про допомогу? Він же засновник цієї компанії й набагато більше професіонал, ніж я.

Кинув мені це в обличчя з неприхованою зверхністю. Хотів зачепити, проте не вийшло. Усередині мене нічого не відгукнулося, ось абсолютно! Навіть серце не прискорило свій стукіт.

– Напевно, ви добре володієте інформацією. І знаєте, що пан Зубенко вже давно у поважному віці, можна сказати, він вийшов на пенсію. Його стомлюють такі заняття.

– Зрозуміло.

– Гарного дня, – з натягнутою усмішкою я вийшла з кабінету Ольховського і на мить перестала дихати.