1.1

Я чекала на цей момент багато років. Щоночі, перед тим як лягти спати, уявляла вираз обличчя Ольховського при нашій зустрічі. До деталей уявляла, як витягнеться його шия, як розширяться від здивування зіниці. Як він стискатиме щелепи та скреготітиме зубами.

Ха! А цей гад мене навіть не впізнав.

Так, роки нікого з нас не шкодують. Але в моєму випадку у часу був зворотний відлік.

Ні, я не зробила пластику. Жодного разу в житті моєї шкіри не торкнувся ніж пластичного хірурга. Але у косметолога я з'являюсь регулярно. Виявляється, філер у губах і ботекс між брів змінили мене до невпізнання. Ще правильно підібраний макіяж, стильне фарбування волосся та кілька кілограмів, які я набрала після вагітності.

Так, Ольховський. Ти справжній йолоп! Не бачиш далі свого носа, що ж… так навіть буде цікавіше. Полювання лише починається.

Намагаючись зберігати кам'яний вираз обличчя, я з гордою посмішкою слухала доповідь Ольховського. Декілька разів ми перетнулися поглядами, Богдан якось по-недоброму зиркнув у мій бік і продовжив розповідати про те, який він класний. Ну, просто ідеальний кандидат на посаду генерального директора. Він міг ним стати, але не стане зі зрозумілих причин. Відтепер у його житті буде жирна чорна смуга без жодного натяку на просвітлення.

Співзасновники холдингу теж з небажанням слухали промову Ольховського, а потім секретар оголосив про відкрите голосування. Ох, як я тріумфувала в цей момент. За Ольховського проголосували лише два учасники – він сам та його друг.

Мабуть, я надто широко розтягувала губи в переможній посмішці, адже Богдан знову глянув у мій бік. Та не глянув навіть, а встромився очима, як дриль у бетонну стіну, і почав невпинно свердлити.

– Рішення ухвалено більшістю голосів. На посаду генерального директора обрано Маргариту Александрову, – повідомив секретар і я встала з місця.

– Маргарито, прийміть вітання, – посипалося з усіх боків.

Ольховський із психом підвівся і демонстративно залишив залу. Незабаром за ним пішов його друг, але несподівано знайшов у собі сміливість зупинитися поблизу мене і процідити крізь зуби:

– Ти не потягнеш, дівчинко, – вклавши в інтонацію максимум єхидності, чоловік кривувато посміхнувся, але я ніяк не відреагувала. Кожній кішці начхати, що думають про неї сірі мишки.