Розділ 5. Візит ввічливості

Емілія

Ця ніч здавалася нескінченною. Я не зімкнула очей ані на секунду, прислухаючись до кожного шурхоту за вікном. Уламки Даніного жовтого екскаватора так і стояли перед моїми очима, випалюючи дірку в душі.

Мій чоловік теж не спав. Артур усю ніч ходив кабінетом, розмовляв по захищеній лінії з якимись людьми, чиїх імен я ніколи раніше не чула. Його голос був тихим, але від цього холодного, мертвого тону по моїй спині бігали мурашки. Він готувався до війни.

Ранок зустрів нас сірим небом і задушливою напругою, від якої збивалося дихання. Наш ідеальний дім перетворився на фортецю. За вікнами постійно миготіли кремезні фігури людей Віктора.

Я спустилася на кухню о восьмій ранку. Артур стояв біля острова, спираючись на нього обома руками. На ньому була чорна сорочка з підкоченими до ліктів рукавами. Він виглядав виснаженим, небезпечним і до біса привабливим. Його темне волосся було в безладі, а на ідеальному обличчі проступила темна щетина. Але найстрашнішим було те, що під його лівою рукою на мармуровій стільниці лежала воронована сталь пістолета.

Блін, серйозно?! Зброя прямо на кухні, де через п'ятнадцять хвилин будуть снідати мої діти?

— Забери це, — мій голос пролунав хрипко, коли я вказала на пістолет. — Зараз спустяться Даня з Даринкою.

Артур повільно підняв на мене погляд. У його чорних очах вирував такий морок, що моє серце болісно стиснулося. Він мовчки накрив зброю рушником, не зводячи з мене очей.

— Як ти? — його голос був низьким, вібруючим. Він зробив крок до мене, ніби його тягнуло невидимим магнітом.

— Як я можу бути? — я гірко засміялася, обхопивши себе руками. — Ти замкнув нас у будинку. Хтось зламав нашу систему безпеки, щоб погрожувати моєму синові. А ти стоїш тут зі зброєю, ніби ми в якомусь кримінальному бойовику. Я просто в жаху, Артуре!

Він різко скоротив відстань між нами. Його гарячі долоні лягли мені на плечі, притягуючи до своїх твердих грудей. Він притиснув мене до себе так сильно, що я відчула кожен м’яз його розпаленого тіла. Шкіра миттєво загорілася від його дотику.

— Я не дозволю їй торкнутися вас. Ніколи, — прогарчав він мені прямо в маківку. Його дихання обпікало. — Я знищу її раніше, ніж вона встигне навіть подумати про це. Тільки дай мені кілька днів.

Мої руки самі обвили його талію, вчіпляючись у сорочку. Я шукала в ньому захисту, хоча саме він і приніс цю небезпеку в наш дім. Раптом рація, що висіла на поясі Артура, коротко тріснула.

— Артуре Олександровичу. До вас гості. Західні ворота, — пролунав сухий голос Віктора.

Артур миттєво напружився. Його тіло перетворилося на сталеву пружину.

— Хто? — гаркнув він.

— Ірина Морозова. Вона сама. Каже, привезла фінальні правки до договору.

Повітря вибили з моїх легень. Вона тут?! У моєму домі?! Після того, як вночі поклала поламану іграшку на капот нашої машини?!

— Не пускати, — крижаним тоном відрізав Артур, відсторонюючись від мене. Його рука машинально смикнулася до рушника, під яким лежав пістолет.

— Вона не одна за периметром, — уточнив Віктор. — На під'їзній дорозі стоять три чорні джипи з її людьми. Вони не на нашій території, але блокують виїзд. Якщо я її розверну, це буде відкрите оголошення війни прямо на вашому порозі. Привернемо увагу поліції.

Артур вилаявся крізь стиснуті зуби. Довго, брудно і страшно. Я бачила, як під шкірою на його вилицях ходять жовна. Він був загнаний у кут. Влаштувати перестрілку перед будинком, де спали його діти, він не міг.

— Пропусти її. Тільки її, — нарешті видихнув Артур. Потім різко розвернувся до мене. Погляд обпікав до кісток. — Піднімайся нагору. Зачинися в дитячій і не виходь, поки я не скажу.

— Ні, — мій голос прозвучав несподівано твердо. Навіть для мене самої.

— Еміліє. Це не обговорюється! — він зробив до мене крок, нависаючи, як темна скеля. — Ти йдеш нагору. Зараз.

— Я не буду ховатися у власному домі, Артуре! — я підняла підборіддя, зустрічаючи його лютий погляд. Серце калатало як божевільне, але я не збиралася відступати. — Вона прийшла сюди, щоб залякати мене. Щоб показати, що вона господиня ситуації. Якщо я зараз втечу й сховаюся під ліжко, то вона переможе.

— Ти не розумієш, із ким маєш справу! Вона змія!

— А я твоя дружина! — вигукнула я. — Яка теж має зуби! Я зустріну її разом із тобою.

Ми дивилися одне на одного кілька довгих секунд. У його очах боролися лють, страх за мене і… щось інше. Темна, хвороблива гордість. Він бачив перед собою не зламану дівчинку, а жінку, яка готова захищати своє.

— Якщо вона скаже хоч одне зайве слово, я вишвирну її у вікно, — прохрипів він. — Стій за моєю спиною.

Я мовчки кивнула, накидаючи на плечі довгий кардиган. Дзвінок у двері пролунав за хвилину. Це був не просто звук — це був постріл пістолета.

Артур сам відчинив двері. Я стояла у вітальні, схрестивши руки на грудях.
Ірина Морозова переступила поріг нашого дому з такою грацією, ніби це був її власний маєток. На ній був бездоганний білий брючний костюм, який ідеально контрастував із червоною помадою на губах. Вона пахла дорогими, важкими парфумами, які миттєво отруїли повітря в нашій прихожій.

— Артуре! Який чудовий ранок, чи не так? — її голос лився солодким медом, але очі залишалися крижаними.

Вона перевела погляд за його плече і побачила мене. Її посмішка стала ще ширшою, але в ній було стільки отрути, що вистачило б на ціле місто.

— О, Еміліє. Доброго ранку. Пробачте за такий ранній візит. Але бізнес не чекає. Який у вас… милий будинок. Такий затишний.

Вона зробила крок у вітальню, але шлях їй перегородив Артур. Його плечі були напружені так, що здавалося, тканина сорочки зараз трісне.

— Чого ти прийшла, Морозова? — його голос був мертвим. У ньому не було ні емоцій, ні ввічливості. Тільки чиста, сконцентрована загроза. — Правки до договору ми могли обговорити в офісі.