Розділ 4. Гірка правда

Емілія

Різкий, пронизливий звук його телефона розірвав напружену тишу кабінету, немов сирена повітряної тривоги.

Я дивилася на екран, де яскравими літерами блимало ім'я тієї, кого я зненавиділа всім серцем. Ірина Морозова. Одинадцята година вечора. Який нормальний бізнес-партнер телефонує в такий час?

Повітря в кімнаті стало настільки густим, що його можна було різати ножем. Я повільно перевела погляд на свого чоловіка. Артур стояв за кілька кроків від мене. Його обличчя перетворилося на непробивну кам'яну маску, але в глибині його темних очей я побачила дещо, від чого в мене по спині побіг холодний піт.
Це був не гнів. Це був розрахунок. Жорстокий, холодний розрахунок.

— Відповідай, — мій голос прозвучав тихо, але в ньому дзвеніла сталь. Я схрестила руки на грудях, відчуваючи, як під тонким шовком халата тремтить кожний нерв. — Чого ти чекаєш? Твоя «партнерка» телефонує. Може, хоче побажати тобі на добраніч? Чи запитати, як мені сподобалися її троянди?

Артур навіть не кліпнув. Він повільно підійшов до столу. Його велика долоня накрила телефон. Але замість того, щоб підняти слухавку, він одним різким рухом натиснув кнопку вимкнення.

Екран згас. Дзвінок обірвався. Кімната знову занурилася в гнітючу тишу, яку порушувало лише моє уривчасте дихання.
Він відкинув телефон на стіл і підняв на мене погляд. Погляд, який обпік мене до кісток.

— Ти хотіла знати, чому я дозволяю їй руйнувати нас? — його голос був низьким, хрипким, наче він довго кричав. — Ти хотіла знати, чому я замкнув вас у цьому будинку?

— Я маю на це право, Артуре! Я твоя дружина, а не безвольна лялька!

Він важко видихнув, проводячи рукою по своєму темному волоссю, остаточно псуючи ідеальну зачіску. В одну мить із залізного, непробивного боса Власова він перетворився на чоловіка, який тримає на своїх плечах вагу всього світу.

Він обійшов стіл і попрямував не до мене, а до протилежної стіни, де висіла велика картина з якимось абстрактним пейзажем. Артур відсунув її одним звичним рухом, відкриваючи вбудований у стіну сталевий сейф. Кілька швидких натискань на кодовий замок, тихе клацання механізму — і важкі дверцята відчинилися.

Він дістав звідти стару, потерту шкіряну папку. Вона виглядала так, ніби пройшла війну. Жодних золотих тиснень, жодних логотипів компанії. Просто чорна, затерта шкіра. Він кинув її на стіл прямо переді мною.

— Дивись, — коротко кинув він.

Мої пальці тремтіли, коли я тягнулася до цієї папки. Інтуїція кричала мені зупинитися. Моє серце калатало десь у горлі, бо я розуміла: те, що лежить всередині, назавжди змінить моє уявлення про чоловіка, з яким я ділю ліжко і виховую трьох дітей.

Я відкинула обкладинку. Перше, що я побачила, були фотографії. Старі, зроблені ще, мабуть, у нульових або на початку десятих років. На них був Артур. Молодий, років двадцяти п'яти. Його обличчя було жорсткішим, а погляд абсолютно диким, вовчим. На одному фото він стояв поруч із якимось сивим, кремезним чоловіком із важким поглядом, а на обличчі мого чоловіка красувався свіжий шрам і синець на пів щоки.

Але мій погляд прикувала інша деталь. На цьому ж фото, по інший бік від сивого чоловіка, стояла дівчина. Молода, струнка білявка. Її риси ще не були такими відточеними дорогими косметологами, але я впізнала ці крижані очі миттєво.
Ірина.

Під фотографіями лежали якісь документи, ксерокопії договорів із підписами, які здавалися мені суцільною абракадаброю, і вирізки зі старих газет про перестрілки та рейдерські захоплення.

— Хто це? — ледь чутно прошепотіла я, тикаючи пальцем у сивого чоловіка на фотографії.

— Це Віктор Морозов. Батько Ірини, — голос Артура лунав холодно і відсторонено. Він підійшов ближче і став за моєю спиною. Його тепло гріло мене, але всередині мене все замерзало. — І людина, якій я колись заборгував своє життя.

Блін, серйозно?! Мене ніби вдарили під дих.

— До того, як з'явилася імперія «Власов Груп», до того, як я став легальним мільярдером із чистими рахунками і блискучою репутацією, я працював на нього. Морозов контролював половину тіньового бізнесу в країні. Коли я тільки починав свій шлях і перейшов дорогу не тим людям, саме він витягнув мене з того світу. Але в його світі нічого не робиться безкоштовно. Я відпрацював свій борг. Робив речі, про які ти ніколи не повинна знати, моя дівчинко. Я викупив свою свободу кров'ю і побудував свій легальний бізнес.

Він зробив паузу. Я відчувала, як напружується кожний м'яз у його тілі.

— П'ять років тому Морозов помер. Ірина успадкувала всю його тіньову імперію. Вона виявилася набагато хитрішою і безжальнішою за свого батька. І тепер їй потрібно легалізувати величезні суми європейських «брудних» грошей. Швейцарський капітал, про який я тобі говорив — це фікція. Це її гроші.

Я шоковано розплющила очі. Пазл почав складатися в моїй голові в одну жахливу, потворну картину.

— Вона хоче пропустити їх через твою будівельну компанію, — здогадалася я. Мій голос тремтів. — Вона шантажує тебе минулим? Цими документами?

— Якби ж то тільки цим, Еммі, — він гірко, саркастично усміхнувся. Артур поклав свої важкі руки мені на плечі. Його дотик обпік мене навіть крізь тканину. — Мені плювати на репутацію. Я б розчавив її за один день, якби мова йшла тільки про компанію. Але перед підписанням контракту вона дала мені зрозуміти інше. Вона знає все про вас.

Я різко розвернулася до нього.

— Що ти маєш на увазі?

— Вона сказала, що я став занадто м'яким. Що ти робиш мене вразливим. Вона попередила мене: якщо я не підпишу договір на її умовах і не віддам їй частину контролю над своєю компанією, вона вдарить по моєму найслабшому місцю. По моїй сім'ї. По тобі. По Дані, Даринці та Мії.

У мене перехопило подих. Кімната раптом почала кружляти перед очима. Я згадала ті криваво-червоні троянди на своїй кухні.

 «Зберігайте домашнє вогнище». Це був не просто знущальний комплімент суперниці. Це була пряма, відкрита погроза. Вона показувала, що має доступ у наш дім.