Розділ 2. Перша тріщина

Емілія

— Еміліє. Що ти тут робиш? — його голос пролунав холодно і різко.

Я кліпнула, намагаючись усвідомити те, що щойно сталося. Ще вранці цей чоловік не хотів випускати мене з ліжка, цілував так, що зривало дах, і дихав мною. А зараз?

Зараз переді мною стояв Артур Власов — безжальний бізнесмен, крижана брила, в очах якого не було жодної краплі тепла.
Він дивився на мене так, ніби я була випадковою кур'єркою, яка перебила надважливу нараду. Ніби моя присутність тут, у його приймальні, була чимось недоречним та ганебним.

Я перевела погляд на Ірину. Вона стояла трохи позаду нього, склавши руки на грудях, і на її ідеально нафарбованих губах грала ледь помітна, переможна усмішка. Вона насолоджувалася цією сценою. Насолоджувалася тим, як мій власний чоловік щойно поставив мене на місце.

— Ти забув документи, — мій голос дивом не здригнувся. 

Я змусила себе випрямити спину, підняла підборіддя і зробила крок назустріч, простягаючи йому ту саму кляту шкіряну папку. 

— Розрахунки для швейцарського капіталу. Ти казав, що вони важливі. Я вирішила привезти.

Він підійшов ближче. Його велика рука перехопила папку, але його пальці навіть не торкнулися моїх. Він уникав мого погляду.

— Дякую. Але тобі не варто було їхати самій, — сухо відрізав Артур, перегортаючи папку в руках. Жодного «сонце моє», жодного «маленька». Нічого з того, що належало тільки мені. — Зателефонувала б Віктору, він би прислав когось із охорони.

— Я твоя дружина, Артуре. — Тихо, але гостро кинула я, дивлячись йому прямо в очі. — Мені не потрібен дозвіл, щоб приїхати до тебе.

Його щелепа напружилася. Під шкірою заходили жовна. Він явно стримував гнів, але не через мене, а через те, що ця розмова відбувалася при свідках. При ній.

— Артуре, у нас обмаль часу, — оксамитовий голос Ірини розрізав напругу, що зависла між нами. Вона підійшла ближче, ставши майже плече в плече з моїм чоловіком. — Рада директорів чекає на відеодзвінок за десять хвилин.

Вона навіть не подивилася на мене. Для неї я вже перестала існувати. Я була просто перешкодою, яку її партнер успішно усунув.

Артур нарешті перевів погляд на мене. Його очі потемніли, перетворившись на дві непроглядні чорні діри.

— Віктор чекає внизу. Він відвезе тебе додому, — тон, який не терпить заперечень. Тон наказу. — Я буду пізно.

Він розвернувся і попрямував до свого кабінету. Ірина кинула на мене останній, поблажливий погляд, і пішла слідом за ним.

Двері кабінету зачинилися з глухим, важким звуком. Клац. Цей звук вдарив мене по нервах. Мене щойно виставили за двері. Виштовхнули з його життя, залишили в коридорі, як непотрібну річ.
Серйозно?!

Я стояла посеред приймальні, відчуваючи, як до горла підкочується гіркий клубок сліз. Ні. Тільки не тут. Я не дозволю цим ідеальним секретаркам, які вже почали повертатися зі своєї перерви, побачити мою слабкість.

Я круто розвернулася і попрямувала до ліфта. Кожен крок на високих підборах давався важко. Сукня, яку я так ретельно обирала, тепер здавалася мені безглуздим маскарадним костюмом. Я хотіла здаватися королевою, а виглядала як наївна дурепа.

Віктор справді чекав біля машини. Начальник охорони, як завжди, мовчазний і непробивний. Він відчинив дверцята, навіть не дивлячись на моє обличчя, але я знала, що він усе зрозумів. Він знав Артура краще за всіх.

Дорога додому пройшла як у тумані. Я дивилася у вікно на сірі вулиці Києва, а в голові знову і знову крутилися слова цієї жінки.
«Він завжди був передбачуваним у своїх слабкостях».

Про що вона говорила? Які слабкості? Я знаю Артура Власова. Він монстр. Він машина, яка знищує конкурентів, не моргнувши оком. У нього немає слабкостей, крім... мене і дітей. Невже вона мала на увазі нас? Чи... щось інше? Щось із того минулого, куди він ніколи мене не пускав?

Вечір перетворився на тортури. Я намагалася бути ідеальною мамою. Я гралася з Данею та Даринкою, розбороняла їхні чергові битви за іграшки, годувала Мію і вкладала її спати під тиху колискову. Але мої думки були далеко. Вони були там, у скляному хмарочосі, за зачиненими дверима кабінету. З ним. І з нею.

Коли будинок нарешті занурився в сонну тишу, я спустилася у вітальню.

Годинник показував першу годину ночі.
Я сиділа на дивані у темряві, підібгавши під себе ноги. Тільки тьмяне світло від вуличного ліхтаря пробивалося крізь вікно.

 Я чекала. Моя кров кипіла, змішуючи гнів, образу і той липкий, огидний страх, який я не відчувала вже дуже давно. Страх втратити його. Страх, що наша казка — це лише тимчасова передишка перед справжнім пеклом.

Звук мотора розірвав тишу двору. Потім ляснули двері машини. Кроки на ґанку. Поворот ключа в замку. Артур зайшов у будинок безшумно, як дикий кіт. Він скинув піджак на пуф у передпокої, розпустив вузол краватки і попрямував до сходів. Він думав, що я сплю.

— Як пройшла зустріч? — мій голос у темряві прозвучав різко, як постріл.

Артур завмер на першій сходинці. Повільно обернувся, вдивляючись у напівтемряву вітальні. Його очі знайшли мене. Він важко видихнув і провів рукою по волоссю. Він виглядав виснаженим, але це не викликало в мене жодної краплі жалю.

— Еммі. Ти чому не спиш? Я ж просив тебе не чекати, — він зробив крок до мене. Його голос був тихим, але в ньому знову звучав той самий холод, що й в офісі.

— Я не змогла заснути. Уявляєш? — я підвелася з дивана, відчуваючи, як адреналін б'є в скроні. Я зробила крок назустріч, зупинившись за метр від нього. Від нього пахло дорогим алкоголем, нічним містом і... ні, чужих парфумів не було. Але це не скасовувало того факту, що він витер об мене ноги. — Може, розкажеш мені, що це сьогодні було?

— Не починай, — він скривився, ніби від зубного болю. — Це був складний день. Контракт висів на волосині. Мені потрібно було розібратися з Морозовою, і твоя поява...

— Моя поява що? Завадила тобі? — я гірко засміялася, схрестивши руки на грудях. — Завадила слухати, як вона вишукано змішує мене з брудом? Ти стояв там, Артуре. Ти чув, як вона назвала мене «домашньою матусею». Ти чув, як вона натякала на твої слабкості! І ти не сказав ані слова! Ти просто виставив мене, як... як собаку за двері!