Емілія
За шість місяців до цього…
Скрип дорогої ручки по щільному, білосніжному папері здався мені найгучнішим звуком у цьому величезному кабінеті.
Я повільно вивела останні літери свого підпису. Емілія Власова. Можливо, це один із останніх разів, коли я офіційно використовую це прізвище. Прізвище чоловіка, який колись був моїм найлютішим ворогом, потім став моїм абсолютним всесвітом, а тепер… тепер перетворився на людину, від якої я відчайдушно намагалася втекти.
Мої пальці тремтіли. Я стискала гладкий метал ручки з такою силою, що кісточки побіліли, намагаючись не видати свого стану. Серце калатало десь у горлі, перекриваючи кисень. Кожен вдих давався з болем, ніби повітря в кабінеті найдорожчого адвоката столиці раптом стало отруйним.
Я поклала ручку на стіл. Дерево глухо стукнуло.
— Все, — мій голос прозвучав сухо, надтріснуто, але в ньому не було жодної сльози. Я виплакала їх усі тиждень тому, на підлозі нашої ідеальної спальні. — Я підписала свою частину.
Адвокат, солідний чоловік у сірому костюмі, нервово ковтнув. Він навіть не подивився на мене. Його погляд, сповнений тваринного жаху, був намертво прикутий до іншого кінця довгого столу з червоного дерева. Туди, де сидів він.
Артур Власов не ворушився. Він сидів у своєму кріслі, розслаблено відкинувшись на спинку. Темний, ідеально скроєний костюм, білосніжна сорочка без краватки. Його великі, сильні руки, які ще недавно так ніжно тримали наших дітей і так пристрасно пестили моє тіло вночі, зараз спокійно лежали на підлокітниках.
Жодного зайвого руху. Жодного прояву емоцій. Він нагадував хижака, який просто спостерігає за жертвою, що сама заганяє себе в пастку.
Його погляд обпікав мене до кісток. Темні, непроглядні очі дивилися на мене з таким крижаним, пронизливим холодом, що в мене по спині побігли мурашки. Це був погляд не люблячого чоловіка. Це був погляд монстра, якого я колись так панічно боялася.
— Ваша черга, Артуре Олександровичу, — ледь чутно пролепетав адвокат, обережно, кінчиками пальців присуваючи папку з документами ближче до Артура. — За взаємною згодою сторін, процес пройде максимально швидко. Майно…
— Замовкни, — голос Артура був тихим. Низьким. Вібруючим. Але він розрізав повітря гірше за скальпель.
Адвокат миттєво закрив рот, втиснувшись у своє крісло, ніби хотів злитися з оббивкою. Артур повільно, дуже повільно перевів погляд з мого обличчя на папку з документами. На слово «Розлучення», надруковане великим жирним шрифтом. На мій свіжий, ще вологий підпис.
— Ти серйозно думаєш, що я це підпишу? — його голос впав до небезпечного, хрипкого шепоту.
Він знову підняв очі на мене. У них почав розгорятися темний, руйнівний вогонь.
— У тебе немає вибору, Артуре, — я змусила себе витримати цей погляд. Я випрямила спину, хоча всередині мене все тряслося від жаху та болю. — Ми все обговорили. Ти зрадив мене. Ти брехав мені в очі, поки вона… поки ви… — я запнулася, відчуваючи, як до горла знову підступає нудота від спогадів. — Я не буду жити в цій брехні. Я забираю дітей, і ми їдемо. Це кінець.
— Кінець? — він ледь помітно, криво всміхнувся. Ця посмішка не обіцяла нічого доброго. — Ти справді вирішила, що один жалюгідний папірець може розірвати те, що належить мені?
Він повільно підвівся. Високий, широкоплечий, він миттєво заповнив собою весь простір кабінету. Дихання збилося. Мої інстинкти кричали мені бігти, але я прикипіла до свого стільця.
Артур простягнув руку до папки. Він не взяв ручку. Він взяв документ. Своїми довгими, сильними пальцями він стиснув цупкий папір із моїм підписом.
Трісь...Звук розірваного паперу пролунав як постріл. Він повільно, методично розірвав документ навпіл. Потім ще раз. І ще.
— Що ти робиш?! — я підскочила з місця. — Це офіційні документи! Мій адвокат складе нові! Ти не можеш просто…
— Вийшов геть, — кинув Артур адвокату, навіть не дивлячись на нього.
— А-але ж, пане Власов, правила… — спробував заперечити юрист.
Артур різко повернув голову. Одного його вбивчого погляду вистачило, щоб адвокат схопив свій портфель і вилетів із кабінету зі швидкістю світла, щільно зачинивши за собою важкі дубові двері.
Ми залишилися самі. Наодинці. Артур розтиснув пальці, і шматки паперу білим снігом посипалися на дорогий стіл. Він обійшов його. Його кроки були безшумними, як у дикого звіра. Я інстинктивно зробила крок назад, але впиралася спиною в панорамне вікно. За склом шумів сірий, дощовий Київ, але для мене зараз існував лише чоловік, який насувався на мене.
Він підійшов впритул. Зупинився так близько, що я відчула тепло його тіла. Його запах — суміш морозної свіжості, дорогого віскі та того гіркого полину, який завжди зводив мене з розуму, вдарив у ніздрі, викликаючи зрадницьке запаморочення. Боже, чому моє тіло досі так на нього реагує?!
Він підняв руки і сперся долонями об скло по обидва боки від моєї голови, заганяючи мене в абсолютну, безвихідну пастку.
— Я тебе ненавиджу, — прошепотіла я, дивлячись у його чорні очі. Мої губи тремтіли. — Я ненавиджу тебе за те, що ти з нами зробив. За неї. Відпусти мене, Артуре. Просто відпусти.
— Ненавидь, — його гаряче дихання обпекло мої губи. Він нахилився так близько, що наші носи майже торкнулися. — Ненавидь мене, кричи, бий посуд, руйнуй чортів будинок, якщо хочеш. Але ти. Нікуди. Не підеш.
— Ти не можеш мене тримати силою! Я подам до суду! Я розкажу всім!
— Розказуй, — він холодно примружився. Його голос був жорстким, нещадним. Без жодної краплі жалю. — Тільки слухай уважно, моя дівчинко. Твої банківські рахунки вже заблоковані. Всі до єдиного. Твій закордонний паспорт і паспорти дітей зараз лежать у сейфі Віктора. Моя охорона стоїть під цим офісом, і вони не випустять тебе навіть за межі парковки без мого наказу.
Я шоковано розплющила очі. Повітря вилетіло з легень, ніби він ударив мене під дих.
— Ти… ти не міг… Серйозно?! Ти блокуєш мої картки?! Ти поводишся як тиран! Ти знову став тим самим монстром!