Пролог. Розлучення не буде

​Емілія

За шість місяців до цього…

​Скрип дорогої ручки по щільному, білосніжному папері здався мені найгучнішим звуком у цьому величезному кабінеті.

​Я повільно вивела останні літери свого підпису. Емілія Власова. Можливо, це один із останніх разів, коли я офіційно використовую це прізвище. Прізвище чоловіка, який колись був моїм найлютішим ворогом, потім став моїм абсолютним всесвітом, а тепер… тепер перетворився на людину, від якої я відчайдушно намагалася втекти.

​Мої пальці тремтіли. Я стискала гладкий метал ручки з такою силою, що кісточки побіліли, намагаючись не видати свого стану. Серце калатало десь у горлі, перекриваючи кисень. Кожен вдих давався з болем, ніби повітря в кабінеті найдорожчого адвоката столиці раптом стало отруйним.

​Я поклала ручку на стіл. Дерево глухо стукнуло.

​— Все, — мій голос прозвучав сухо, надтріснуто, але в ньому не було жодної сльози. Я виплакала їх усі тиждень тому, на підлозі нашої ідеальної спальні. — Я підписала свою частину.

​Адвокат, солідний чоловік у сірому костюмі, нервово ковтнув. Він навіть не подивився на мене. Його погляд, сповнений тваринного жаху, був намертво прикутий до іншого кінця довгого столу з червоного дерева. Туди, де сидів він.

​Артур Власов не ворушився. ​Він сидів у своєму кріслі, розслаблено відкинувшись на спинку. Темний, ідеально скроєний костюм, білосніжна сорочка без краватки. Його великі, сильні руки, які ще недавно так ніжно тримали наших дітей і так пристрасно пестили моє тіло вночі, зараз спокійно лежали на підлокітниках.

Жодного зайвого руху. Жодного прояву емоцій. Він нагадував хижака, який просто спостерігає за жертвою, що сама заганяє себе в пастку.

​Його погляд обпікав мене до кісток. Темні, непроглядні очі дивилися на мене з таким крижаним, пронизливим холодом, що в мене по спині побігли мурашки. Це був погляд не люблячого чоловіка. Це був погляд монстра, якого я колись так панічно боялася.

​— Ваша черга, Артуре Олександровичу, — ледь чутно пролепетав адвокат, обережно, кінчиками пальців присуваючи папку з документами ближче до Артура. — За взаємною згодою сторін, процес пройде максимально швидко. Майно…

​— Замовкни, — голос Артура був тихим. Низьким. Вібруючим. Але він розрізав повітря гірше за скальпель.

​Адвокат миттєво закрив рот, втиснувшись у своє крісло, ніби хотів злитися з оббивкою. ​Артур повільно, дуже повільно перевів погляд з мого обличчя на папку з документами. На слово «Розлучення», надруковане великим жирним шрифтом. На мій свіжий, ще вологий підпис.

​— Ти серйозно думаєш, що я це підпишу? — його голос впав до небезпечного, хрипкого шепоту.

Він знову підняв очі на мене. У них почав розгорятися темний, руйнівний вогонь.

​— У тебе немає вибору, Артуре, — я змусила себе витримати цей погляд. Я випрямила спину, хоча всередині мене все тряслося від жаху та болю. — Ми все обговорили. Ти зрадив мене. Ти брехав мені в очі, поки вона… поки ви… — я запнулася, відчуваючи, як до горла знову підступає нудота від спогадів. — Я не буду жити в цій брехні. Я забираю дітей, і ми їдемо. Це кінець.

​— Кінець? — він ледь помітно, криво всміхнувся. Ця посмішка не обіцяла нічого доброго. — Ти справді вирішила, що один жалюгідний папірець може розірвати те, що належить мені?

​Він повільно підвівся. Високий, широкоплечий, він миттєво заповнив собою весь простір кабінету. Дихання збилося. Мої інстинкти кричали мені бігти, але я прикипіла до свого стільця.
​Артур простягнув руку до папки. Він не взяв ручку. Він взяв документ. Своїми довгими, сильними пальцями він стиснув цупкий папір із моїм підписом.

​Трісь...​Звук розірваного паперу пролунав як постріл. Він повільно, методично розірвав документ навпіл. Потім ще раз. І ще.

​— Що ти робиш?! — я підскочила з місця. — Це офіційні документи! Мій адвокат складе нові! Ти не можеш просто…

​— Вийшов геть, — кинув Артур адвокату, навіть не дивлячись на нього.

​— А-але ж, пане Власов, правила… — спробував заперечити юрист.

​Артур різко повернув голову. Одного його вбивчого погляду вистачило, щоб адвокат схопив свій портфель і вилетів із кабінету зі швидкістю світла, щільно зачинивши за собою важкі дубові двері.

​Ми залишилися самі. Наодинці. ​Артур розтиснув пальці, і шматки паперу білим снігом посипалися на дорогий стіл. Він обійшов його. Його кроки були безшумними, як у дикого звіра. Я інстинктивно зробила крок назад, але впиралася спиною в панорамне вікно. За склом шумів сірий, дощовий Київ, але для мене зараз існував лише чоловік, який насувався на мене.

​Він підійшов впритул. Зупинився так близько, що я відчула тепло його тіла. Його запах — суміш морозної свіжості, дорогого віскі та того гіркого полину, який завжди зводив мене з розуму, вдарив у ніздрі, викликаючи зрадницьке запаморочення. Боже, чому моє тіло досі так на нього реагує?!

​Він підняв руки і сперся долонями об скло по обидва боки від моєї голови, заганяючи мене в абсолютну, безвихідну пастку.

​— Я тебе ненавиджу, — прошепотіла я, дивлячись у його чорні очі. Мої губи тремтіли. — Я ненавиджу тебе за те, що ти з нами зробив. За неї. Відпусти мене, Артуре. Просто відпусти.

​— Ненавидь, — його гаряче дихання обпекло мої губи. Він нахилився так близько, що наші носи майже торкнулися. — Ненавидь мене, кричи, бий посуд, руйнуй чортів будинок, якщо хочеш. Але ти. Нікуди. Не підеш.

​— Ти не можеш мене тримати силою! Я подам до суду! Я розкажу всім!

​— Розказуй, — він холодно примружився. Його голос був жорстким, нещадним. Без жодної краплі жалю. — Тільки слухай уважно, моя дівчинко. Твої банківські рахунки вже заблоковані. Всі до єдиного. Твій закордонний паспорт і паспорти дітей зараз лежать у сейфі Віктора. Моя охорона стоїть під цим офісом, і вони не випустять тебе навіть за межі парковки без мого наказу.

​Я шоковано розплющила очі. Повітря вилетіло з легень, ніби він ударив мене під дих.

​— Ти… ти не міг… Серйозно?! Ти блокуєш мої картки?! Ти поводишся як тиран! Ти знову став тим самим монстром!