Глава 7

Аліана глянула на чоловіка. Їй знадобилося декілька секунд, щоб зрозуміти — Еріонор обманює. Його шкіра надто бліда, як для того, хто цілими днями подорожує під пекучим сонцем. Навіть, якщо карета надійно захищає від засмаги, то виходити з неї він все одно мав би. Дівчина знала, чоловік не скаже їй правду, принаймні не тепер.
Після вечері принц провів Аліану до покоїв. З кожним кроком хвилювання наростали та скочувалися гірким плетивом у горлі. Еріонор зупинився перед дверима її спальні, куди дівчині зовсім не хотілося його впускати. Принцеса нервово прикусила губу:
— Сподіваюся ти не вимагатимеш виконання подружнього обов’язку. Нічого не буде, поки я не отримаю гарантій, що моя свита благополучно дісталася додому.
— Ти себе переоцінюєш, принцеско! — очі Еріонора блиснули злістю. — Якщо ти не помітила, то я теж не бажаю ділити з тобою ліжко. Навіть, якщо це станеться, то тільки через необхідність народження спадкоємців. Добраніч, принцеско!
Еріонор гордо розвернувся та попрямував коридором. Дівчина зайшла до покоїв. Образився. Перекрутив її відмову на свій лад. З плечей впав важкий тягар, адже хоча б сьогодні чоловік її торкатиметься. Служниця допомогла переодягнутися у нічну сорочку й Аліана зручно вмостилася у ліжку. Під звуки морських вона провалилася у сон.
Принцеса відчула, як вода огортала її. Темна, немов оксамитова ніч. Вона не тонула, не борсалася у хвилях — ніби сама стала частиною океану, що кликав її до себе. Попереду, у безмежній синяві, Горан чекала на неї. Гігантська каракатиця зависла у воді, її тіло переливалося відтінками ночі, а великі очі дивилися просто на Аліану. В них не було ні люті, ні загрози, лише очікування.
— Чого ти хочеш? — її боязкий голос розчинився серед хвиль.
Одне з довгих щупалець простягнулося вперед. Повільно, плавно, майже ніжно. Каракатиця не хапала її, не тягнула до глибини — просто запрошувала. Щось у ній тягнулося до неї, ніби вона знала, що це правильно. Аліана простягнула руку, її пальці майже торкнулися гладкої темної шкіри. Раптом ключицю обпекло гарячим вогнем. Вона закричала, але звук потонув у глибинах, а світ навколо вибухнув світлом.
Аліана різко сіла на ліжку, важко дихаючи. Липкий піт обліпив шкіру. Груди здіймалися, у вухах ще лунав відгомін шепоту хвиль. Вона полегшено зітхнула. Сон. Це був лише сон. Реалістичний, наче спогад з минулого.
Її ключиця палала. Дівчина відкинула ковдру й спустила рукав нічної сорочки. Мітка пульсувала у такт хвилям. Замість плями утворився тонкий, темний символ. Він горів слабким синюватим сяйвом, ніби його підсвітив місячний блиск. Вона торкнулася мітки кінчиками пальців і здригнулася. Її шкіра була вологою, як після довгого занурення у море.
Аеліра зрозуміла, що це був незвичайний сон. Вона піднялася з ліжка та підійшла до вікна. Хвилі спокійно гойдалися на морі й зовсім не попереджали про небезпеку. Решта ночі виявилося безсонною. Дівчина ледь витримала до ранку. Швидко одягнулася та, навіть не снідавши, побігла до бібліотеки. Намагалася знайти інформацію про Горана, адже від неї щось приховували. На щастя, книги у бібліотеці добре систематизовані. Аліана взяла кілька про водних створінь й сподівалася знайти хоч щось про каракатицю. Вона відчувала, що це не проста мітка, от тільки навіть не здогадувалася, що вона означала.
Через деякий час до неї прийшла Мартіна. Камеристка суворо зіщулила очі:
— Її Величність королева запрошує вас на передобідні купання.
— Купання? — принцеса розхвилювалася.
— Так, поки не дуже спекотно, придворні дами відвідують пляж. Я підготувала для вас відповідний одяг.
Аеліра підвелася. Взяла книги з собою та пішла до покоїв. Цікавість і страх перемішалися в один флакон. Не терпілося дізнатися, що то за купання такі, але водночас, дівчина боялася моря. Вона зовсім не вміла плавати й, у разі чого, наче якір піде на дно.
Мартіна допомогла одягнути костюм. Він щільно прилягав до тіла та повністю повторював обриси тіла. Темно синій із блакитними завихореним лініями, довгими рукавами та штанами. На поясі кріпився шматок тканини, який нагадував коротку спідницю. Тепер Аліані стало зрозуміло, чому тут ніхто не засмаглий. Костюм повністю ховав шкіру від пекучого сонця. На голову одягнули капелюха.
Дівчину провели на пляж. У морі хлюпалася королева та придворні дівчата. Вони плавали наче рибки та викликали захоплення в Аліани. Королева помахала їй рукою:
— Принцесо, ходіть до нас! Вода врятує від спеки.
— Я не вмію плавати, — принцеса опустила голову. Соромно зізнаватися у такому, але в минулому у неї не було змоги досхочу напитися, не кажучи про купання.
Аліана стояла на піску та не наважувалася зайти у море. Несподівано хвилі огорнули її ноги. Наче сама вода тягнулася до неї, лоскотала шкіру та запрошувала дівчину у свої обійми. Принцеса стояла непорушно. Не тікала, але й не заходила у море. Якби могла, то вона б закопалася у пісок. Наступна хвиля силою збила її з ніг. Дівчина впала у море. Вода зайшла у вуха, та вкрила обличчя. Солонуватий присмак з’явився у роті. Аліана затамувала подих та намагалася підвестися. Борсалася у воді й застигла. Крізь товщу води доносився шепіт. Хтось кликав її. Вона намагалася розібрати слова, котрі звучали нерозбірливо.

Чужа рука торкнулася її плечей. Мартіна витягнула принцесу з води й шепіт припинився. Аліана сиділа на піску та озиралася довкола. Хвилі затягнулися у море й зараз навіть не досягали її пальців. Страх змушував тіло тремтіти, а серце скажено калатати. Королева припливла до неї:
— Аліано, ти як? — в її очах застигла тривога.
— Море. Воно ледь мене не потопило, — принцеса посунулася назад, наче крихітні сантиметри врятують від води. Королева похитала головою:
— Це звичайні хвилі. Таке буває.
— З вашого дозволу я піду, — принцеса підвелася на ноги та попрямувала до палацу.
Там вона переодягнулася у сукню та намагалася заспокоїтися. Хотілося вірити, що то лише випадковість. Море не жива істота і не може хотіти її втопити. Під час обіднього сну, дівчина знову читала. Знайшла інформацію про припливи й трохи заспокоїлася. На вечері Еріонора не було. Замість того, щоб полегшено видихнути, Аліана зрозуміла, що їй його не вистачає. Принц мало не єдиний, хто розмовляв з нею та не приховував ворожості. Він не намагався приховати своє ставлення з фальшивою посмішкою. Дівчина знала, що він небезпечний і це тільки посилювало азарт його обхитрувати.
Після вечері їй не хотілося йти до покоїв. Почувалася самотньою, чужою, непотрібною. Вона вийшла на пляж та повільно прогулювалася біля моря. Воно манило до себе. Небо вкрилося зірками, а місяць яскравою сферою звисав над землею. Аліана прислухалася до шуму хвиль. Намагалася зрозуміти їх шепіт, проте нічого не виходило. Можливо, страх потонути породив обідом хриплий голос у її голові.
— Хочеш переплисти море і потрапити до Дісерії?
Аліана розвернулася. Еріонор стояв неподалік й злегка всміхався.
— На жаль, я не вмію плавати.
— Так, я чув про прикрість, котра сталася з тобою вранці. Жити на острові й не вміти плавати — це нонсенс. Потрібно виправляти це неподобство.
Принц підійшов до дівчини. Схопивши її долоню, потягнув до моря. У серці принцеси розбурхався страх.
— Що ти робиш? Хочеш мене втопити?
Еріонор закляк на місці. Хвилі огортали його ноги, але, здавалося, чоловіка це зовсім не турбувало. Він притягнув Аліану до себе за талію. Вона наштовхнулася на груди чоловіка та, щоб не впасти, вільною рукою схопилася за його плече. В його синіх очах плескався океан:
— Мені не вигідна твоя смерть, принцеско! Я хочу навчити тебе плавати. Так мені буде спокійніше. Знатиму, що під час моєї відсутності, ти не потонеш у морі.
Він сказав це твердо, впевнено, серйозно. Аліана бачила — чоловік не бреше. Всупереч здоровому глузду, вона довірилася йому. Несміливо кивнула та по коліна зайшла у море. Вода ковзнула її шкірою, холодніша, ніж вона очікувала. З острахом дивилася на хвилі, котрі кликали її. Дівчина сильніше вхопилася за плече чоловіка. Він здавався її рятівним колом, який не дозволить потонути. Принаймні, хотілося вірити у це.
— Я... — Аліана закусила губу, приховуючи тривогу. — Я ніколи не плавала. У моєму королівстві вода — це рідкість, вона не простягається до самого обрію, як тут.
— Довірся мені, — його шепіт залоскотав обличчя. — Я не дам тобі піти під воду.
Аліана вагалася лише мить, а потім зробила крок уперед. Море сягало поясу і це викликало легку паніку.
— Спокійно, — Еріонор обхопив її зап’ястя, а потім плавно поклав долоню на її спину. — Дихай рівно. Вода не ворог, вона підтримує.
Аліана кивнула, стискаючи його руку сильніше, ніж, можливо, було потрібно.
— Надто мокро.
— Так і має бути. Лягай на живіт, — його голос лунав тихо, заспокійливо.
Вона не впевнена, що зможе, але він не відпускав її. Його руки залишалися поруч, поки хвилі хитали її тіло, приймаючи її, неначе дитину, якій потрібно навчитися довіряти світові.
— Ти тримаєш мене, так? —  чомусь Аліна хотіла почути заспокійливі слова з його вуст.
Принц нахилився ближче, його вологе волосся злиплося на чолі.
— Так, і нізащо не відпущу.
Її тіло повільно розслабилося, і вона вперше відчула, як море приймає її. Солона вода підтримує тіло, хвилі несуть вперед, поки чоловік тримає її міцно й водночас легко, достатньо, щоб дати свободу, але не дозволити потонути.
Аліана заплющила очі й всміхнулася. Вона літала. Дівчина розслабилася, дозволяючи воді нести її, відчуваючи себе частиною безмежного моря. Вона ніколи не думала, що зможе так довіритися стихії. Або йому. Принц дивився на неї, його руки все ще залишалися поруч, готові підхопити, якщо вона злякається.