18 - Спрага і жар

Забираю з тарілки ще один шматочок пирога. Гато піман. З м’ясом, перцем, кінзою та спеціями. Губи досі печуть від гострого каррі. Запиваю всі ці калорії традиційним напоєм – руж.

Прохолодна ананасово-лимонна кислинка заспокоює рецептори.

Ну от – тепер можна з’їсти ще одну порцію чогось пряного. Боже… Такими темпами я скоро не влізу навіть у купальник.

– От бачиш, після прогулянки прокинувся апетит, – коментує Арс, проводжаючи очима мої маневри. – Тільки сильно не напихайся. Це ще не кінець програми.

Ми сидимо біля нашого котеджу. Столик на круглому кам’яному острівці заставлений тарілками.

Помаранчеві промені низького сонця виблискують на склянках, заливають все теплим затишним фільтром. Птахи вже стишили пронизливі крики, лише листя так само шурхотить над головою. Але тепер мені це навіть подобається – невимушений фон, що заповнює періодичну мовчанку.

Так, посмак від екстремальних пригод цього дня залишився приємний. Свіжий та бадьористий. Як парфум чоловіка навпроти.

Але зізнаватися в цьому та співати осанни пану Миролюбову я не збираюся. Як і виконувати його вказівки.

«Не напихатися?» – ото сказав.

Я вживаю їжу елегантно та охайно! На відміну від декого…

Підхоплюю за рожевий хвостик-віяло грильовану креветку та занурюю в кисло-солодкий тамариндовий соус.

Треба купити такий додому… Завмираю на мить, уявляючи наш порожній маєток.

Краплинка густої рідини майже крапає на стіл, але я вчасно доношу ракоподібне до тарілки та вирішую відкласти свої страждання на деякий час.

Нехай для різномаїття в голові поживуть нехитрі та буденні турботи. 

Про те, що я підпалила шкіру на носі, про кінчики волосся, що пересохли. Треба сходити в місцеве спа, а відзавтра почати бігати…

Уявляю, як несусь узбережжям, а потім пірнаю з розгону в прохолодний та прозорий океан…

– Щось приємне згадала? – перериває мої думки Арсеній.

Так, у нас щось на кшталт дружньої спільної вечері, але його неослабний до мене інтерес трохи напружує.

Знайшов би собі тут якусь подружку із численних відпочивальниць чи екзотичних місцевих.

Коротко киваю на його досі зацікавлену міміку та удаю, що дуже зайнята щойно принесеним десертом.

Кокосові цукерки викладені гіркою на банановому листі та прикрашені яскравими жовтими квітами.

Відкушую шматочок від кульки. Вона така розсипчаста… Просочені сиропом та кардамоном крихти злітають з губ на сорочку.

Це ж Донатела Де Паолі!

Мугичу, тягнусь до блузи, але в останню секунду зупиняюсь. Пальці липкі!

– Не панікуй, ось так, – Арс нахиляється через стіл та серветкою струшує білі розсипи з моїх грудей.

– Дякую.

– Звертайся, завжди до твоїх послуг… чи як там кажуть? – не втрачає нагоди затримати пронизливі очі на моїй шиї і нижче.

Відхиляюсь – він подається вперед. Пальці ще раз ковзають тканиною, а потім зачіпають чутливу після сонця шкіру.

– Обгоріла…

– Не треба мене чіпати! – відсовуюсь разом зі стільцем, зі скреготом човгаючи металевими ніжками об кам’яну плитку.

– Добре-добре! Не панікуй… – знову згадує про якусь подобу манер та перемикає увагу на десерт.

Накидається на солодощі, зі смаком облизує пальці.

А я знову беруся за холодний напій – загасити спрагу і жар, що ніяк не вщухають.

– От скажи, чому ти була проти традиційного меню? Воно ж зашибенне! – розбираю крізь спотворену їжею артикуляцію.

– Воно не страждає на дієтичність, якщо ти не помітив.

– Мені здалося, ти сьогодні перевиконала план зі спалювання калорій. Так верещала на тому тросі – я думав, у мене макітра лусне.

Тримаю обличчя, лише брови невдоволено смикаються на долю секунди.

Ух… Вміє він робити компліменти.

І взагалі! Це ж була його ідея. Я відмовлялася до останнього.

Височина на тих зіп лайнах виявилася приголомшлива. Аж ноги німіли. Стартова точка починалася з краю кам’яного провалля. Потрібно було стрибнути в нього! Бр-р…

Наважилась, лише коли Арс попросив, щоб його пристебнули до мене. Для моральної підтримки, так би мовити. Цього вже допустити не змогла. Невідомо, як би я уп’ялася в це виразно-чоловіче тіло. І чи змогла б потім відчепитися…

Тому довелося зібрати всю гордість, витримку й незворушність та зробити крок у повітряне нікуди.

Проноситися над деревами зі швидкістю вітру виявилося доволі бурхливим переживанням. Приємно бурхливим… І ті неконтрольовані зойки, що рвалися з мене – немов вивільнили особливо болючі та тяжкі переживання.

У голові, нутрощах, кінцівках та думках після спуску не залишилося нічого, крім теплого повітря, яке я хапала на повні легені.

Це було неймовірно, шалено й незабутньо.

Після першої спроби я з’їхала ще чотири рази поспіль.

Ніколи раніше я не отримувала такі порції адреналіну! Не наражалася на безглузду, недоцільну, невиправдану, але таку гостро-бентежну, приємно-лоскотну небезпеку.

Наче та примхлива квітка, з якої стягнули захисний ковпак та виставили під тропічну зливу. Але вона не зламалася, а, навпаки, випростала пелюстки й корінці. І вона хоче ще цього п’янкого поривчастого вітру та холодної, дзвінкої від напруги вологи, насиченого кисню, яскравих кольорів. Ще пригод!

Але про це я теж не скажу своєму візаві.

Він не просив відгуків та вдячностей, ми домовлялися лише про «скласти компанію».

А ще я маю підозру, що свої «вдячності» він здобуває і так – зчитує невербально мої емоції та поглинає з не меншим задоволенням, ніж ці ароматні кокосові кульки.

Але багато солодкого не можна! Тому старанно витираю пальці серветкою та підіймаюсь зі стільця.

– Дякую за вечерю, піду до себе.

– М! Чекай… – облизує яскраві від гострих соусів губи. – Зараз до нас прийдуть із програмою.

– Якою програмою?

– Традиційною. Місцева візитівка – танець Сега. Хлопці грають, дівчата танцюють. Ним зустрічають усіх гостей, але я попросив перенести цей екшен на більш зручний час.