17 - Помічники

– Таке не підійде, – стріляє поглядом у мої босоніжки на пробковій танкетці з тоненькими білими ремінцями. – Краще перевзуйся.

Уф-ф… Як же він мене… виводить з рівноваги!

– Ну не ображайся, принцесо. Вони до біса тобі пасують і підкреслюють усе, що треба, але в нас запланований активний відпочинок.

Розвертаюсь назад. Арс ловить мою долоню.

– Давай я сам принесу. Ще дві години чекати – не стане нервів, – бурмотить, збігаючи до бунгало, а я розтираю поколюючи від його пальців шкіру.

І нічого не дві години! Я лише зробила базові доглядові процедури для шкіри обличчя, потім укладку, нанесла трохи макіяжу і вибрала одяг. Для цього, щоправда, довелося розкласти свою двадцяти п’яти кілограмову валізу… А! Ще прасувала вибраний одяг.

– Тримай, – кидає мені під ноги бігові кросівки з яскравими синіми виступами на підошвах. – Що? Буде зручно.

Показово переводжу погляд на свій шовковий комбінезон кольору пудрової троянди, вигинаю брови й втомлено зітхаю.

– Знову не той відтінок?

– Абсолютно. До цих кросівок хіба що джинсові шорти підійдуть.

– Було б непогано. Твої шифони серед лісу так треба, як до дупи двер…

– Це натуральний шовк, по-перше! А по-друге, я забороняю користуватися подібною лексикою в моїй присутності, – вкладаю в репліку всю доступну мені внутрішню силу. У голосі впевнені та керівні нотки. Це точна копія інтонації, якими «гарчав» батько на підлеглих.

Але чи то сил у мені недостатньо, чи вплив Кривецьких зник разом із дівочим прізвищем – Арсеній взагалі не відчуває окресленої мною межі! Натомість оцінювально та ласо оглядає мою фігуру знизу догори. І у зворотному напрямку.

– Мені просто шкода таку красу в пилюку та хащі. Виковзаєш ще у якомусь лай… Ну… ти зрозуміла. Ось що зробимо…

Затримує свої хамські очі на краю вирізу. Мені хочеться прикритися від цього пронизливого погляду.

Тягну тканину пальцями й натикаюся на подаровану ним прикрасу. 

Ох! Навіщо я її досі тягаю? Ну добре, спочатку елементарно забула, але потім...  Не знаю.

– Поїдемо тоді до ресторану! – клацає пальцями Арс. – Посидимо наодинці в затишному та романтичному місці, ближче познайо…

– Шорти, так шорти! – ховаю підвіску за тканиною, забираю розкидане взуття та йду переодягатися.

Задоволено світить зубами.

– П’ять хвилин у тебе. Я поставив таймер, – летить зі смішком мені в спину. – Не встигнеш – витягну силою та повезу, як є.

Чомусь я впевнена, що це він не фігурально... Ну просто неможливий нахаба!

Трохи більше за годину потому спираюся на м'яку спинку сидіння.

– Ну й де обіцяні тобою хащі?

Чистий і охайний мінікар везе нас доволі широкими піщаними доріжками.

Так, навкруги буяє різного розмаху екзотична зелень, і вже двічі з-під коліс вибігали сполохані павичі. Але поки що прогулянка мало чим відрізняється від поїздки полем для гольфа.

Насичений вологістю та деревними ароматами вітер залітає під полотняний навіс, грається з пасмом мого волосся, лоскоче коліна, забирається під довгі рукава світло-лимонної сорочки.

Арс ліниво повертається до мене з переднього сидіння.

Він так пропалював мене поглядами, що я не змогла примусити себе сісти поряд. Як це не прикро визнавати. Але від диких тварин краще триматися якомога далі. Невідомо, коли їх накриє первісними інстинктами.

– Трохи згодом поблукаємо обов’язково.

Ой, щось я вже не дуже того хочу. Краще вже так – у компанії провідників. Двоє якраз сидять за моєю спиною та час від часу переговорюються на місцевій говірці. Дика суміш французької, англійської, хінді та невідомо яких ще мов.

Із цього лінгвістичного вінегрету я зрозуміла тільки, що там, куди ми їдемо, на нас чекають якісь «хлопчики».

У нас буде групова екскурсія з дітьми?

От і добре! – розслабляюся.

– Обов’язково тримайте перед собою цю палицю, – пояснює англійською працівник парку. – Не випускайте її ні на мить, це запорука вашої безпеки.

Кручу в пальцях плаский і гладенький дерев’яний патичок. Такий є в кожного із чоловіків-супроводжувачів.

В когось тріщить і захопливо щось тараторить рація. За перешкодами та дзижчанням розумію тільки «ідуть-ідуть».

– Не бігайте, не відходьте та не стійте поодинці, не робіть різких рухів, не сідайте навпочіпки. І, що дуже важливо, не торкайтеся їхніх голів. Вони сприймають це як запрошення до гри. Але гратися з двома сотнями кілограмів погана ідея.

Про що ці креоли торочать?

Арсеній загадково посміхається та стає ближче, поправляє дивний патичок у моїй руці.

– Тримай міцніше, принцесо, зараз вони з’являться.

– Хто?

– Мої помічники в справі твоєї емоційної реанімації.

А потім я бачу щось жовтаве і швидке за ближніми кущами.

Завмираю, наче перелякана олениця від цих тривожних, невловимих рухів. Вони пробуджують щось дуже глибинне й сильне. Навколишні звуки, здається, вимикаються, а нутрощі стискаються і летять у холодну прірву.

На галявину ліниво й граційно ступають один, два, три… згустки сили та кігтів на міцних товстих лапах… Леви!

Гострі лопатки тварин виразно випинаються на кожен крок. Земля, здається, вібрує під неспішними та нечутними кроками. Які ж у них здоровезні морди!

У горлі пересихає до поколювання.

– Ось і наші котики, – повідомляє чоловік із рацією, нахиляється та плескає хутровий тулуб ближнього з «котиків».

Матінко рідна… Шоковано та судомно хапаю повітря маленькими ковтками.

Усе тіло напружується під гарячою зливою електричних імпульсів. Стояти? Бігти? Мене трусить від суперечливих команд, що несуться м’язами. Що там казали? Без різких рухів… Та я тільки кліпати зараз можу! І то – через раз.

– Це наша гордість. Білий лев, молода самиця. Таких у світі залишилося кілька сотень… а це молодь, важать під сто п’ятдесят кілограмів… – заповнюють фон працівники парку.