16 - Розплата

Тиждень потому

Гарячі промені відскакують від бірюзової поверхні та прослизають під криси капелюшка. Тягну цупкий солом’яний край на очі. Дратують яскраві кольори. І тонке багатоголосе цвірінькання, і сухий шелест пальм над головою.

Переводжу погляд на розгорнуту книгу на своїх колінах.

Вітер гортає кілька сторінок уперед, потім назад… знову вперед, і знову повертається аж на початок. Щось не зрозумів?

Не зупиняю ці знущання з паперу. Після двадцяти хвилин перечитування одного абзацу треба визнати – література мене не цікавить. Навіть назви не пам’ятаю.

Відкладаю примірник на низький столик поруч. Спускаю ноги із шезлонга та обсмикую край легкої темно-зеленої сукні. З чорного в гардеробі, на жаль, лише провокаційна коктейльна сукня з довгим розрізом та купальник.

Ні те, ні інше я не збираюсь вдягати.

Роблю кілька кроків розігрітою кам’яною плиткою вздовж басейна, перш ніж чую:

– Ти куди? – подає голос з-за ноута мій чоловік.

Він виявився не таким уже й дикуном. Звісно, якщо не брати до уваги його звичку днями ходити в гавайських шортах, скручувати волосся у вихори та їсти руками й навстоячки.

Але зважаючи на те, що за минулий тиждень ми бачилися вкрай рідко, це можна пережити.

– Я піду в будинок. Тут занадто голосно і яскраво…

– Посидь ще трохи, – він підривається з місця та тіснить мене своїм засмаглим та оголеним тілом назад до шезлонга.

Пружні, чітко окреслені м’язи красиво рухаються під бронзовою шкірою. На широких грудях із мужнім рельєфом блищить мінімалістичний хрестик.

Опускаю очі і відступаю, аж доки ноги не впираються в тепле дерево. Сідаю під його вимогливим поглядом.

– Ось, пий вітаміни, засмагай, – стискаю шкарубкий кокос із парасольками та трубочками, що вкладає в мої руки. – Ти така бліда, аж вени просвічуються. Взагалі не вилазиш із бунгало.

Це правда.

З першого дня я окупувала призначену молодятам спальню, залишивши Миролюбову диванчик у прохідній кімнаті. Валізу кинула в куті нерозібраною, струсила на підлогу різнокольорові пелюстки, загорнулась у покривало та так і заснула.

Здається, уже наступної миті мене розбудив стурбований голос чоловіка, що вмовляв поїсти напитися.

Тоді я вперше побачила його славнозвісні шорти і як він задумливо скручує волосся над скронями в джгути.

За словами Арса, я проспала майже добу. Було схоже на правду – тіло ломило від нерухомості, наполегливо тягнуло до вбиральні та вперше за кілька останніх днів я відчувала щось схоже на справжній голод.

Швидко освіжилася, вдягла чистий одяг, розплутала волосся. Коли повернулася до кімнати, Арсеній уже прилаштував бамбукову тацю на ліжко.

Сам невимушено розвалився поряд, неабияк продавивши матрац, та уважно слідкував за моєю трапезою. А я жадібно запивала солодким соком смажені пурі – місцеві пиріжки з пряною начинкою.

Арс стягнув один та продемонстрував чергову свою босяцьку звичку. Спакував пундик за два великих укуси та облизав пальці.

– Скажи, вони ульотні! – прошамкав із повним ротом.

– Спочатку прожуй, потім говори. Невже тебе такому не вчили? – поставила риторичне питання та протягнула серветку.

Невіглас лише криво посміхнувся, труснув своїм “гніздом” та хапнув ще один пиріжок.

Але треба йому віддати належне – після сніданку чи вечері?.. не дошкуляв і залишив мене наодинці.

Згодом це перетворилося на традицію. Кожен день Арс заносив їжу до моєї імпровізованої келії, щоразу не цураючись потягнути щось із тарілки нахабними пальцями. Попередження, холодні погляди та сердиті зауваження на нього не діяли!

– Ти обіцяла розділяти зі мною…

– Манго і креветки?

– Все! Але для початку підійде й манго, – примружив яскраво-блакитні на тлі засмаглого обличчя очі.

На мить мене обпекло його фірмовим «тваринним» імпульсом. Але далі нечітких натяків Арсеній не заходив і взагалі мене не торкався.

Тож я заспокоїлась.

Навіть очікувала його появи.

На скуйовдженій зачісці та відсутності манер можна було частково реалізувати роздратування, що неконтрольовано вибухало в мені, чергуючись зі знесиленням та байдужістю.

Одного разу Арс зайшов, тримаючи в руці телефон.

Я саме перевела погляд з одного кута стелі на інший. Спати вже не хотілося, але й енергії робити щось не було. Я просто слухала своє дихання та відчувала, як повільно та ритмічно кліпають повіки.

– Сьогодні третій день, – промовив обережно. Я мимовільно задихнулася повітрям.

Третій день, як не стало батька. І третій день, як мене носило хвилями внутрішнього шторму. Старі точки опори, рівноваги та орієнтири зникли. Раніше чіткі картини майбутнього змазалися, розпливлися мутною плямою. А минуле душило гіркотою, завдавало ядучого болю, не дозволяло блукати спогадами.

У пам‘яті час від часу спалахувало біле рядно, яким накрили тіло батька. У той день я зайшла до нього. Лише на кілька хвилин. Дивилася на застигле безколірне обличчя і не впізнавала. Здавалося, що тато кудись вийшов, а на його ліжко поклали воскову ляльку, віддалено схожу на нього.

– Я попросив Валю, щоби подзвонила, коли почнеться панахида. Хочеш послухати? – вирвав мене з тяжких спогадів чоловік.

– Хочу… – відповіла хрипко.

Він сів біля ліжка на підлогу, натиснув щось на екрані – і просторою сонячною кімнатою розлилася тужлива густа вібрація.

Звуки збивалися у швидку стрічку, а на деяких нотах тягну-у-лися.

Волосся на тілі від того ставало дибки, шкірою бігли тремтливі мурашки.

Більшість слів було важко розібрати через незвичні закінчення та розсипи дивних: «зріши», «яко», «воліши», «токмо». Але певні частинки звучали повільно й піднесено. Я встигла розрізнити: «Очищення. Відкуплення. Спасення і блаженство… Введи їх у світлі місця прохолоди, відпочинку і спокою…».

Далі пролунало ім’я батька і всіх-всіх, кого я написала на листочку. І знову якась молитва, заклики до Господа…