15 - Викрадення

Ну все, час евакуювати Софію в спокійне місце. Ще трохи, і моя зефірка стече на підлогу калюжкою. Бліда й апатична.

Їй би зараз заспокійливого хильнути й поспати кілька годин. Але в нас літак.

Даю знак охороні, щоби приготували нам відступ і самі десь заникались. Напружують ці хованки, але що поробиш…

– Тамади немає, але ми все одно вшануємо традицію, – стискаю прохолодну долоньку. – Пішли-пішли.

– Куди, – промовляє без жодної зацікавленості в стомленому голосі.

– Я тебе викрадаю.

Киваю Тимофію на прощання. У нього важлива місія: запустити компромат Кривецького у відповідні інстанції.

Веду Соню через службові приміщення до чорного виходу. Біля однієї з підсобок гальмую, розкриваю двері перед нею, схиляю голову в манірному жесті.

– Дами вперед, – зривається з язика провокаційне.

Розгублено дивиться на мене, заглядає всередину – там стелажі з посудом, коробки, металеві бочки з-під пива.

– Я туди не піду… – смикає руку з моєї, стискаю міцніше.

Щура побачила, чи що? Та ж ні – заклад шикарний, не забігайлівка.

– Не смій думати, що можеш ось так… Я буду кричати!

Ображено дрижать її губки, а до обличчя приливає трохи фарби.

Не зрозумів, що за бунт на кораблі?

– Відпусти мене, – уже на повну силу виривається. Перехоплюю за талію, розвертаю до себе.

– Софіє…

– Забери свої лапи. Збоченець! – ловлю несподіваний ляпас у скроню. Не боляче, але до оглушливого дзвону в голові. Ледь встигаю зупинити другу її спробу.

– Гей! Заспокойся! Ми перевдягнемося, і все, – доходить до мене причина істерики. – Не хочеш перша, тоді чекай у коридорі. Просто намагався бути галантним.

– Ти… – звужуються з презирством і осудом її очі. Обпікають, наче розтоплене срібло. – Ти мене налякав, бовдур!

Ну… в принципі… Якщо враховувати мій зрив під час першого поцілунку, дівчину можна зрозуміти.

Ковтаю «бовдура» в компанію до «збоченця», послаблюю хватку на її стані й пояснюю максимально спокійно та нейтрально.

– У великому ящику ліворуч сумка. Там знайдеш зручний одяг і взуття. Перевдягнись. Я постережу тут. Добре?

Трохи розслабляється в моїх руках.

– Потім їдемо в аеропорт. Можеш видихнути, чіпати я тебе не збираюсь, – поки що… прикушую язика в останню мить. – Все зрозуміло? – Знову покірно й механічно киває. – Вперед.

Розвертаю і підштовхую до дверей. Хочеться надати їй прискорення по призначених для цього місцях, але я і так використав весь ліміт довіри. І Соня зараз не в тому настрої…

Розумію – мізками. А тіло досі ниє та горить від згадки про наш поцілунок… її хрипкий тихий стогін, коли пестив згини шийки… солодка гладенька м’якість її губ…

П-фф…

Трохи адекватності, Арсе! Поводишся гірше за підлітка на першому побаченні. Хоча я й не згадаю, щоб мене нагрібало чимось схожим тоді. Ніхто з жінок мене так не торкав… і не відштовхував одночасно.

Стискаю кулаки та кладу їх у кишені – аби не смикнути ручку на себе та не ввалитися всередину під прикриттям допомоги.

Але Софія робить це за мене!

Двері відчиняються, у вузьку шпаринку я бачу її затягнуті в мережива плечі і скуйовджену атласну шнурівку на спині.

– Розв’яжи… будь ласка.

Глибокий вдих і повільний видих. Пальці плутаються, а погляд весь час з’їжджає на її округлі хребці, що делікатно випинаються, збігаючи під тканину рівним рядочком…

Дай трохи часу, снігова красуне. Одного дня я доберуся своїми «лапами» до кожного сантиметра твого непідступного тіла! І ти обов’язково будеш кричати…

Після неї теж перевдягаюсь. З полегшенням скидаю гамівні елітні лахи. Розтираю шию, що свербить від жорсткої тканини, розминаю плечі та пірнаю в м’яку бавовну оверсайз. Каа-а-йф…

Розтріпую зализані пасма та натягую на них бейсболку.

Ще одну покручую в руці, залишаючи підсобку.

Софі стоїть із заплющеними очима, прихилившись плечем до стіни.

Сірий світшот із задовгими для неї рукавами, чорні джинси і відсутність підборів роблять із неї зовсім юну дівчину. Чи навіть підлітка… Лише вибагливо закручені хвилі волосся та камінці в них не дають забути про її майже королівський статус.

Підходжу, швиденько руйную цю розкіш, витягаю шпильки та ховаю по кишенях. Вандалю, одним словом.

Вона не пручається. Зовсім батарейки на нулі в моєї дівчинки.

Воно й не дивно! Пригадай, на що ти був схожий, коли не стало матері… А ми з нею не були близькі – від слова «взагалі». Розмови телефоном раз на пів року – не рахуються.

Наостанок пропускаю блискучі шовковисті пасма кольору гіркого шоколаду між пальцями, імітуючи розчісування. Софі не реагує – лише повіки інколи дрижать так, наче вона ось-ось розплачеться.

Все. Відійди від неї, Арсе, – наказую собі. Надягаю на неї чорну бейсболку, обережно беру під лікоть. Вона на мить здригається, але слухняно прямує за мною.

Дорогою до аеропорту мовчимо.

– Не холодно? – кручу пічку на максимум. Вентилятор починає шуміти, як двигун літака, але тепло видає неохоче.

– Ні, – не розплющуючи очей та зіщулившись на потертому кріслі.

Здогадуюсь, що Соня в таких колимагах ще не їздила. Стареньку ниву зацінив би хіба дядько Захар – тітчин сусід, що досі ностальгує по радянському автопрому. Я теж не в захваті, але в цілях конспірації…

Тягнусь до бардачка – моя дружина різко підтискає коліна до себе.

Посередні в неї рефлекси на мене виробилися, і це ще м’яко кажучи… 

Даю собі прочуханки подумки, а потім зарікаюся турбувати її найближчі… Ну не знаю – настільки мене вистачить.

– Софіє, зараз ми полетимо на відпочинок… – ну і зникнемо з місцевих радарів заразом. – Хочу, щоб ти вибрала, куди.

Тримаю віялом довгі крафтові конверти. Вони не підписані. І всередині, в принципі, однакові овальні форми з різних ракурсів. Але хочеться дати їй якусь подобу вибору.

– Ну? Ти не азартна? Не любиш сюрпризи?