14 - Попалася

Що це з тобою, Софіє? Спираюсь на двері спиною, стуляю повіки та роблю кілька розмірених вдихів. Щоб аромат гірської свіжості не збивав із глузду.

Притуляю пальці до гарячих щік. Обережно, аби не стерти старання Вірочки. Але руки мої теж розігрілися. Шия горить та поколює там, де обпекли його млосні м’які доторки.

Так! Досить… Ці відчуття зараз недоречні. Не зараз, а взагалі!

Двоє чоловіків у кінці коридора смикаються на мою появу. Знову охоронці? Так собі в них прикриття.

Демонстративно розвертаюсь та прямую в протилежний бік. Хочу провітрити голову.

Чому я дозволила таке кричуще неподобство?

Цей Арс знову мене збив!

Спочатку здивував офіційним і доволі пристойним виглядом. Потім подарунком. А я ще та сорока – люблю красиві, витончені прикраси. Ця виявилась саме такою.

Гладжу на грудях тонкий ажурний ключик, що чудово поєднався із глибоким трикутним вирізом.

А потім чоловік зворушливо та щиро намагався мене підтримати. Я думала – просто по-людськи. Платонічно. Але він поліз цілуватися. Та й дозволу, за своєю звичкою, аж ніяк не питав…

І я теж молодець! Взірець дівочої честі! Замість надавати ляпасів, вигиналась та рахувала мурашки, що розбігалися тілом.

Хитаю головою, відганяючи непристойні спогади, та пришвидшую крок.

– Софі! – перехоплює мене Яровий, вкладає в руку слухавку. – Аліна тобі валізу збирає, проконтролюй.

– Яку валізу? – з недовірою дивлюсь на колишнього.

– На пару тижнів. У вас же подорож. Квитки на вечір. Тропічний клімат, океан. Щось від сонця прихопи…

– А чому я дізнаюсь про це лише зараз? – дивлюсь на нього оторопіло й не кліпаючи. Відчуваю себе просто якоюсь лялькою на ниточках!

– Сюрприз від нареченого? – знизує плечима.

– І куди ми їдемо?

– Летите. А куди – сюрприз же, – кидає погляд на телефон. – Аліна чекає.

Це одна з наших хатніх робітниць.

– Чи ти хочеш, щоб вона на свій смак склала речі? – тягне слухавку на себе. – Я їй так і перекажу…

– Дай сюди! – просто зла на них не вистачає!

Намагаюсь не потонути у хвилі обурення, а включити пам’ять. Що там треба взагалі на курорті?

До зали урочистих подій Тимофій заводить мене мало не силою. Ні, я покірно рухаю кінцівками, просто ноги якісь непевні. І в такт відомої традиційної мелодії попадаю через раз.

Вчіплююся в колишнього до оніміння в пальцях. Не тому, що не хочу його відпускати. Просто він – моє безпечне, відоме й щасливе минуле, а чоловік, до якого наближаюсь… Фігура сіра, неоднозначна.

Неприємно зізнаватися, але цей Арс мене лякає.

Своєю спонтанністю, неформатністю. З увагою мислився споглядає за кожним кроком, тримає мене очима.

– Все буде добре, розслабся. У разі чого – я поруч, але ти будеш у надійних руках, повір… – нашіптує Тим. Цнотливо й обережно цілує мене трохи вище скроні та віддирає мою долоню від себе.

Одна мить у повітрі – і ось мої пальці вже в міцному та щільному охопленні іншого. Майбутнього чоловіка…

Розтягую вуста, промовляю те, чого від мене чекають, обіцяю бути вірною дружиною, любити й шанувати того, кого не знала ще вчора.

Вилиці зводить від напруги, і губи зрадливо тремтять. Добре, що серпанок згладжує риси обличчя.

Арсеній Олексійович Миролюбов теж виявляє бажання стати моїм чоловіком. Рішучість його тону не викликає сумнівів.

Він точно брав уроки з акторської майстерності!

У відповідний момент віддаю букетик Вірочці та розвертаюсь до чоловіка, витягуючи правицю.

Довгі спритні пальці справляються з обручкою без затримок. Наостанок швидко та гаряче стискає мою руку. Підставляє свою – засмаглу і грубувату.

Я граю свою роль не так успішно. Голос раз у раз підводить, затихаючи в неналежних місцях. І пальці мої спочатку невпевнено тримають важку сріблясту ручку, а потім обручку. Вона застрягає на одному із суглобів Арса.

– Сміливіше, я ж не зефірна принцеска, як дехто… – з усмішкою коментує мої потуги. Із силою насовую кільце, зминаючи шкіру, але він лише ширше усміхається. – Ось так!

– Тепер ви чоловік та жінка. Можете поцілуватися.

Ох… А про цей момент я не подумала!

Це обов’язково? У нас же фіктивний шлюб… чи напівфіктивний, – панічно тремтить усе всередині.

Треба було навчити його сценічного поцілунку!

Нахиляєш голову, торкаєшся обличчя партнера, але губи підтискаєш. Невеликі розгойдувальні рухи головою – і виглядає, наче справжній…

Та мій «тепер чоловік» не бентежиться і не губиться.

Робить крок ближче. Ми стоїмо впритул, якісь сантиметри між нами!

Вправно відкидає фату, навіть із якимось нетерпінням.

Кілька секунд уважно розглядає моє обличчя, блиск блакитних очей затягує, гіпнозує. Теплі пальці торкаються щоки, погладжують чутливе місце за вушком.

Повільно нахиляється, заповнюючи мій особистий простір нахабною присутністю, тонізуючо-ментоловим ароматом.

І стільки непідробної пристрасті, ніжності, задоволення у всіх цих рухах… Завмираю шоковано.

Сухі клацання фотоапарата стають гучніші… Замружуюсь від напруження та ніяковіння.

Зберися, Софі, просто один поцілунок, ти ж професіонал… Але вже наступної секунди я забуваю про фотографа, про погляди оточення і свої акторські здібності.

Мене полонять його зухвалі губи.

Мене полонять його зухвалі губи.

Але спочатку вони торкаються обережно, досліджуючи та невагомо ковзаючи поверхнею. Шепочуть щось, на мить відриваючись… це схоже на «попалася»…

А потім гарячі пальці добираються до моєї потилиці, фіксують. Друга рука лягає на талію та втискає міцно й безапеляційно в пружне м’язисте тіло так, що відчуваю ґудзики сорочки. Мене відриває від землі… у прямому сенсі!

Гострі носики туфель черкають килимове покриття під довгою сукнею.

Ні… костюм від італійського бренду не змінив сутності цього чоловіка.

Зараз мене пожирає справжній звір, який довго прикидався слухняним і нарешті зірвався із ціпка.