13 - На щастя

«Ти на місці? Букет купив?» – прилітає від Ярового.

Трясця! Тисну на гальма та під невдоволені клаксони перестроююсь на розворот.

Сподіваюсь, чоловіком я буду кращим, ніж нареченим.

«Колір який? Білий?» – друкую, йдучи квітковими рядами. Терпкі трав’янисті запахи змішуються, вдаряючи і в без того п’яну від емоцій голову.

Чорт, треба було номер Софії взяти – спілкуватися через її колишнього якось не надихає…

Підсміююсь із себе – швидко ти, Арсе, привласнив дівчину й почав кращого друга називати «її колишнім».

«Слонова кістка. І давай швидше, чекаємо» – читаю смс та вказую дівчинці-квіткарці на невеликий світлий букетик з орхідеями, маленькими бутонами троянд та ще якоюсь травичкою.

– Загорніть, щоб не замерзли.

Паркуюсь біля районного РАЦСу.

На широких сходах натовп. Сміх, вигуки, спалахи. Пара молодят цілуються під дощем із монеток, зерен та цукерок. Прослизаю між родичами, намагаючись не потрапити в кадр. У мене своє свято ось-ось відбудеться.

На плечі прилітає розсип дрібноти.

Зайшовши до просторого холу, оглядаюсь, смикаю комір сорочки. Дихання знову не вистачає.

Пульс наростає, стебла квітів похрускують під пальцями від надмірного тиску.

– Тепер прошу всіх родичів стати ближче! Кілька загальних фото! – чую зі спини.

А от родичів у нас катма…

Із Софією все зрозуміло, а я міг би й попередити свою нечисленну родину.

У миттєвому пориві нападу провини швидко друкую: «Сьогодні одружуюсь. Її звати Софія. Вибач, що так, потім поясню…» Пальці застигають над літерами.

Згоден, приголомшливе повідомлення, але тітці не звикати до моїх вибриків.

«Помолись за нас», – додаю після секундного вагання. Це останнє можна було й не писати. Це я, “нечемник”, дзвоню раз на місяць. А вона, впевнений, згадує мене в щоденній молитві й без нагадувань. 

Але тепер я не сам. Зайве слівце за наш напівфіктивний шлюб не буде зайвим.

Вимикаю звук, суну смартфон у кишеню штанів, зминаючи поли піджака та пересмикуючи плечима. Незручно – жах!

– Ось ти де, – виходить із бокового розгалуження Тимофій. Костюм і сорочка сидять на ньому, як друга шкіра.

Очікувано.

Він у своєму офісі мало коріння не пустив. Мені, на щастя, вдалось ухилитися від прісного офіціозу. Я вільний художник на дистанційці. Але в цю секунду гостро заздрю Яру за невимушеність та елегантність.

Софія шанує всяке таке – естетичне…

– Нервуєш? – трохи хибно трактує мій ревнивий важкий погляд Яровий. – Давай паспорт, я віднесу реєстратору.

Обмацую кишені, незграбно перекладаючи букет. Ні, не забув... Віддаю.

– Зайди поки, перша кімната праворуч. Не відсвічуй зайвий раз, – вказує на прохід, з якого щойно вийшов.

Так! Доречне зауваження.

Вже можна починати думати про кожен свій крок.

Щойно запуститься м’ясорубка, яку підготував Кривецький для місцевих хижаків, вони почнуть гризтися, вишукуючи “щура”... На той час я планую гріти кісточки деінде, але пильність не завадить.

Іду до вказаних дверей.

Пара чоловіків розвертаються до мене, професійно скануючи сталевими поглядами.

«Відбій, хлопці. Свої», – киваю їм, ступаючи до кімнати… І замружуюсь.

Вона тут! Як я не допетрав?

Ай-яй-яй… Не можна бачити наречену.

Сильніше стискаю повіки та різко розвертаюся спиною для вірності. Та перед очима все одно горить її ніжний ангельський образ. Весь із блискіток, мережив, напівпрозорості та повітря. Пожадливо розглядаю цей зоровий відбиток.

Градус мого емоційного сп’яніння підстрибує. Думки губляться, і я в легкому ступорі просто дихаю глибше.

Софія...

Сидить, схиливши голову. Дівчина в простенькій бузковій сукні ворожить над її зачіскою.

Сонька тут-тут-тут... Ритмічно вистукує мій мотор.

Красива – до одуріння. Так близько. І... моя?

Так!

За кілька хвилин ми поберемося! Кров розігрівається, розганяється, у грудях все горить.

До останнього не усвідомлював! Все майоріла думка: може марю?

– Не знав, що ти тут. Пробач… – нарешті опановую себе.

– Та нічого, – її зазвичай соковитий голос тьмяний та невиразний.

Всередині все стискається від її погано прихованого болю. Тягне підійти та обійняти чи просто торкнутися долоні. Фізично віддати їй трохи своєї життєвої енергії та співчуття. Але ця дівчина…

Знайоме обличчя. Здається, я бачив її фото в колі перевірених та дозволених контактів Софії. Ще не всіх запам’ятав, але ця білявочка точно безпечна. Та вона, звичайно, не в курсі ситуації.

Ковтаю заспокійливі слова та продовжую грати-не-грати.

– Квіти для тебе. Ось… – досі із заплющеними очима простягаю букет вбік.

– Дякую. Вірусю, візьми. Чому ти не дивишся на мене?

– Це ж погана прикмета! – відповідає за мене дівчина.

Має рацію. Їх і без того в нас…

Очікую, що Софі якось зреагує на ці слова. Та вона тільки тихенько протяжно зітхає.

– Квіти чудові… щоправда, з відтінком сукні не збігаються, та це не важливо, – промовляє так само глухо й механічно.

– Це не слонова кістка?

– Шампань.

– Я думав, це один колір.

– Відтінок. Вони різні за тепловою температурою і не поєднуються. Теплий і холодний… Але не страшно. Зелень трохи пом’якшує перехід.

Куточок вуст сіпається. Яка вона – чутлива до деталей!

Що тобі принцеса на горошині. Витончена, випещена, страшно й наблизитись. Мов рідкісна фарфорова ваза – красива і крихка.

Поставити на п’єдестал і милуватися.

Чи як ті орхідеї, що я вибрав. Не призначені для жорсткого клімату нашої реальності.

І мене накриває чимось гарячим, потужним, рішучим. Аж до тремтіння в м’язах – чисто чоловічим та лицарським бажанням захистити її ніжність.

Знав Кривецький, про що просив.

– Я бачу… ти поспішав?

– Так, дуже, – голос хрипне від надлишку почуттів.