12 - В ритмі вальсу

– Арсе, підйом! Готовність номер один, – командує Яровий у слухавку.

– А? Чекай, що? – розліпюю очі, трясу головою та дістаю з-під дупи безпровідну мишку.

Заснув учора просто за робочим місцем – на дивані з ноутом на пузі.

Але не виспався продуктивно – майже всі тіньові активи Кривецького конвертував у електронні акції. Треба заспокоїти старого.

– Костюм, кажу, купив, Арсе?

– Костюм? Ммм… – от чорт! Я збирався. Та ще ж маю пару днів.

Ненавиджу ті пафосні музеї брендового шмаття. Ярмарок марнославства – а не магазини.

Тому спершу вирішив прилаштувати придане.

Відірвався знатно – аж якесь інвестиційне похмілля заробив. Зате зарядив усі потенційно солодкі проєкти, за якими давно спостерігав.

Так, вихлопу з них тепер не скоро чекати, але я не поспішаю – це раз. Ніхто з динозаврів-мафіозі не відслідкує ці проводки – це два. Ну і, чи не найприємніше: невідомо як зароблені гроші нарешті почнуть працювати на користь суспільства.

Сповзаю з дивана та із задоволенням та хрускотом потягуюсь.

– Ще не купив. Зараз поїду, – кривлюсь, уявляючи натовп у ТЦ. Неділя.

– Давай швидше, розпис за кілька годин. І речі збери. Потім ви линяєте з країни. Квитки вже забронювали.

– Твою наліво! Тесть мій, що? Вже?

– Угум… Медсестра щойно подзвонила. Відмучився.

– Царство небесне! – вилітає з мене тітчиною інтонацією. І рука аж сіпається на автоматі. Але ліва… у правиці телефон. Тому опускаю, так і не доробивши хресного знамення.

– Не знав, що ти віруєш, – хмикає Тимофій.

– Та це… залишки сільського дитинства. Не зважай. Скажи краще, як Софія?

– Ще не знає. Заснула у нього в кімнаті. Зараз буду евакуювати.

– Ясно… – ковтаю неприємний, шорсткий згусток у горлі. Я б хотів її втішити… Та для Соні я сторонній, якщо не ворожий, елемент. А Яр…

Так! Притишую атомний реактор, що потроху розганяється на свіжому пальному ревнощів.

У Ярового інша жінка. Саме через неї він злився і підв’язав мене.

Та це не дуже заспокоює – Софія ж збиралася заміж за нього.

– Давай там якось… легше, – згадую слова Лук’яна про її вразливість.

– Та це зрозуміло, ти теж не шокуй дівчину. Купи щось пристойне, буде фотосесія.

– Ага, на зв’язку, – кладу телефон у кишеню домашніх штанів та ще з хвилину ходжу кругами своєю невеликою студією.

Знав би, що мені світить спільне життя із Сонею, придбав би щось просторіше.

А так… Кухня, відділена острівцем, довгий кутовий диван, плазма, стіл з моніторами, зовсім маленький, схований сірою стіною гардероб. І двоспальне ліжко за розсувними шторами, куди я вчора не добрів.

Занадто просто для неї…

Та мені і досі не віриться, що Софія Кривецька раптом опиниться на моїй території. Чи ще раз у моїх обіймах… 

Але це все лірика. Час покаже.

Кидаю у валізу речі, збираюся сам, прокручуючи ситуацію.

Ну так, відстійні в нас вихідні дані: навіть не поговорили вчора… І в літаку я їй жорсткостей наговорив. Накрило від злості. Накипіло від її недосяжності.

Знав би, що нам з дня на день під вінець… То що зробив би? Нічого кардинально іншого.

Я такий, який є.

І вона на мене зреагувала!

Імпульси та іскорки були. Спалахнула, погляд поплив – сподобався. Просто всі ці її манери, правила та етикети – наче товстезні шари броні.

А тепер ще й траур.

Батька Соня любила… Ну, парадну його частину.

Вже після душу, поголений та одягнений, п’ю каву. Відшукую ключі від машини, вмикаю автозапуск. Хай прогріється - на вулиці морозно. 

Під кінець грудня, нарешті, щось схоже на зиму. Але ми не встигнемо померзнути. Вечері на літак – і привіт… куди нас там служба безпеки відправляє? На острів якийсь в індійському.

Знімаю з підставки гітару, задумливо перебираю струни. Пальці на автоматі відігрують кілька повільних рифів. Але через нервовий стан збиваюся з ритму.

Відкладаю чорну лаковану красуню, бо чітко чую настанови тітки Валі: «Не на часі бавитися, коли небіжчик у хаті…»

Замикаю хату, вантажусь у машину.

Перед очима майорить низка похорон, які я періодично споглядав до семи років. Тітку часто кликали відспівувати. А вона не залишала мене самого, тому що “шибеник окаянний, кривди наробиш, і не помітиш».

Так, я віджигав частенько. Енергії в мені було – пара з вух виривалася, коли на місці сидів. Доводилось тітці тягати мене за собою. 

Посадить у кутку, накаже свічки в хустинки обертати, потім цукерки з печивом розкладати, потім ложки перетирати. А сама за молитовник та до небіжчика в сусідню кімнату.

Голос у неї – народний. Важкий, дужий, насичений. Терпкий та гіркуватий, як гречаний мед. Слухаєш – і бринить щось у нутрощах, сльози на очах закипають. І так шкода стає того сварливого, зарослого, мов лісовик, діда. Чи зігнутої і зсохлої на сухар бабці…

“Ой, недобре то, - сказала б Валя, - в день смерті весілля грати”.

Та я і сам знаю. Але що зробиш? Час іде на години.

Кривецького вчора бачили або чули всі його “партнери”. Так, не при доброму, але здоров’ї. Тож ще кілька днів у нас є фори.

І, до речі, про “весілля грати” - точніше слів і не підбереш. Впевнений, Соня, так і зробить, а от я…

Швиденько доїжджаю до найближчого бутіка та терпляче переміряю кілька дорожезних брендових костюмів.

Великої різниці між ними не бачу. Комірець сорочки незвично натирає шию. Ще туфлі треба купити… Мої улюблені кросівки Соня не оцінить. Хоча вони й коштують дорожче всіх цих костюмів заразом.

- Оуу, цей Бріоні так підкреслює статуру, - з фліртом усміхається консультантка. - Класична модель вам пасує. І якість тканини тут…

Класична? Те що треба.

Не реагуючи на бісики в її очах, прошу підібрати краватку та оформити покупки.

Як можна зраджувати Софії?

Хай для неї це вимушена акція, моє серце вистукує схвильовано та солодко, якраз у ритмі вальсу Мендельсона.