11 - Благословення

Ставлю останній, мабуть трьохсотий, підпис і відкладаю важку позолочену ручку. Чи й золоту? З цих олігархів станеться…

Оце я некисло розширив фінансовий обрій.

– Це все, пане Миролюбов, вітаю, – юрист Кривецьких простягає долоню через величезний стіл. Розминаю затерплі пальці, потискаю. – Якщо виникнуть якісь питання…

Переглядаю ще раз папери та, не піднімаючи голови, знизую плечима. Покручені охоронцями м’язи нагадують про себе.

– Питання не виникнуть. Але дякую за пропозицію.

Збоку долинає задоволене хмикання.

Не з першим мільйоном маю справу. Робота така – фінансовий аналітик, консультант з інвестування.

Щоправда, до цього моменту розпоряджатися в таких об’ємах доводилося виключно чужими статками. А тут – все у власних кишенях.

Прислухаюся до себе.

Ні, нулі на рахунках мене не бентежать, психічно не тиснуть і не муляють. Форма в них округла. А от від того, що до них додається… Аж подив бере. Чи не марю?

Кидаю погляд на майбутнього свекра. Кривецький сидить поряд. Свіжа темно-синя сорочка, вибагливо зав’язана краватка, обличчя чисто виголене. Але вигляд у нього… «не дуже» – то з шаленим перебільшенням.

Жовтувата шкіра, запалі щоки, сухі та подразнені слизові. Задишка, хоча останні хвилин п’ятнадцять старий сидить нерухомо.

Швидко він згорів… на ладан дихає.

А от постави та чіпкого погляду хвороба не зжерла. Поводиться Лук’ян гідно та навіть аристократично.

Так і не скажеш, що тримають його за горлянку бандюки. Чи тримали. А тепер, власне, цей «спадок» перейде до мене.

Але й тут, наче, все більш-менш. Схоплено-продумано. Штат охорони – що в британської королеви.

Королеви…

Від згадки про Софію серце вже звично затинається, а нутрощі тягне та стискає.

Як побачив її роки три тому на якійсь богемній вечірці – так її образ і увіп’явся глибоко в груди гарячою, недосяжною мрією. Зачепився там за щось, як та гостра скалка, і мучив, муляв, роздирав…

Я і на роботі жили рвав, частково, заради неї… Хотів наблизити наші реальності. Та грошей для її уваги недостатньо.

В коло спілкування до золотої дівчинки не так просто пробитися. Впевнився не один раз…

Ось і сьогодні, як в старі часи, отримав стусанів на підлозі аеропорту. 

Диво, що ми взагалі перетнулися. Куди дивилися її невсипущі пси? 

Впевнений, їм за це теж перепало на горіхи. Вовками дивилися на мене на вході.

Але тепер нам з ними щільно взаємодіяти – хай звикають.

Аж не віриться, що скоро із Софією поберемося.

Я вже заніс цю мрію в розділ божевільних фантазій. Одразу після того, як Яровий сказав, що вони зустрічаються.

Пускати слини на жінку друга – що може бути відстійніше?

Хіба що отримати на тарілці, як справжній подарунок, та не вивезти її проблем. Підставити, облажатися, втратити її. У прямому сенсі.

Я не зі сцикунів, але від цієї думки все підтискається. І мені теж починає не вистачати кисню.

Тому, залишаючись із Лук’яном наодинці, знову обговорюємо його схеми. Як найбезпечніше згортати сумнівний бізнес та виводити кошти, а головне – Софію з-під удару.

– Було б достобіса легше, якби ваша донька знала про все це лай… кхм… про особливості ситуації, – озвучую простий, як двері, факт. Та це ж і їжаку зрозуміло!

– Повір мені, хлопче. Я не один раз намагався приставити до неї охорону, – піднімаю скептично брову, – не потай, а у відкриту. Було лише гірше. Вона саботувала всі інструкції, губилась і вимикала телефон, втікала, влаштовувала істерики.

Дуже дивна реакція. Вона що, дурна? З її постів, інтерв’ю і нещодавньої розмови – не схоже.

Так, багато про себе думає, ніс задирає, хоча актриса з неї посередня… Але ж здоровий глузд є!

Тому я досі в легкому шоку.

Як вона могла не здогадуватися про темні справи батька?

Дівчина змалечку живе на широку ногу, в примажореній, елітній атмосфері. Мала б розуміти, що задурно такі гроші не дістаються. Батько її спадку не отримував і скарбу не розкопував – якраз у лихі дев’яності піднявся.

Це ж два до двох!

– Можливо, їй слід пояснити, чому саме потрібен такий рівень безпеки?

Незадоволено хитає головою.

– Це буде остання умова. Не треба Соні знати про зворотний бік мого життя. Я зберіг її від бруду своїх помилок. Софія, вона… – із зусиллям переводить дихання. Дістає хустину, обтирає обличчя.

Терпляче чекаю.

Я наче той схиблений – збирав про свою недосяжну ману інформацію крихтами, а тепер дістався цілої паляниці. Відхекуйтеся, Лук’ян Костянтинович, та видавайте мені інструкції до цієї примхливої феї.

– Моя донька далека від будь-якої агресії. Вразлива, чутлива. Трохи наївна. Розумієш?

Щось я не помітив, але ж рідний батько має знати, про що говорить.

Здається, губи мої проти волі видають іронічну посмішку.

– Так-так. Не думай, що вона така сильна та стримана, як показує. Може й емоціями вибухнути, і на імпульсах щось утнути. Та й… чесно кажучи, трохи я її розпестив… – задумливо замовкає, шумно дихає, послаблюючи краватку. – А як було не балувати дівчинку? Коли я сам… – На мить обличчя деформується у відразі. – Коли через свою дурість залишив її без матері?

– Але якщо буде такий заміс, де вона…

– Маєш попередити всі «заміси», – жорстко зупиняє мої протести. – Я даю тобі необхідні можливості, схеми, зв’язки, гроші. І прошу лише одне – потурбуйся про мою Соню, захисти. Не треба її втягувати в цю багнюку.

Дідько! Ото вперте сімейство… Що вона, що він.

З одного боку, я його розумію. Хто не хоче бути в очах власної дитини гарною людиною?

Але це ж бісове життя! Його прожити – не поле перейти, як каже моя тітка.

Невідомо, в який ріг обставини скрутять.

І перевірені схеми дають збій. Найдетальніші прогнозування іноді летять під три чорти. Відсоток на форс-мажор та «бед лак» ніхто не скасовував.