10 - Вирішили

Перевертаюсь на спину, намагаюсь розслабити спазмовані м’язи, дивлюсь на світло-рожеві хвилі балдахіна над головою.

Ніс і очі в мене будуть такого ж кольору, якщо не заспокоюсь.

А може й нехай? Наречені ж плачуть на весіллях… Тільки я батьку обіцяла. І треба зіграти добре. Не для фото в сімейний архів чи профіль, як я раніше думала, а для нього.

– Я буду поряд. Сьогодні й пізніше, якщо потрібна буде допомога з документами, та я впевнений, твій чоловік розбереться. А я…

«Мій чоловік» – дивно звучить із вуст Тимофія.

Оглядаю його відстороненим поглядом, без очікувань і власницьких почуттів.

Він змінився.

Більше емоцій, більше полум’я в очах, живіша міміка. Його немов розморозили. І тепер я без зусиль вгадую його стан і настрій. Ось Тиму мене шкода, сум набігає на чоло, і вилиці напружуються. Тепер у погляді провина, що за мить змінюється рішучістю.

Відкидає з мого обличчя пасмо збитого волосся.

– Пробач, Софі. Та я, схоже, закохався… По-справжньому, знаєш?

Знаю. Жахливе відчуття.

– А в нас… Чорт. Ти ж мене не любиш, правда? – напружено вібрує його голос.

– Правда, – видихаю стомлено.

Не кохаю.

Але була впевнена, що ми мали достатньо інгредієнтів для їстівного шлюбу. Та чогось не вистачило.

Пристрасті? Палких почуттів, отих безглуздих «цьомок»? Які б, як жар духової шафи, міцно та надійно з’єднали нас, як шар тіста та м’якого сиру.

Може й добре, що сьогодні не наше весілля. Зі мною Тимофій скидався на ходячий айсберг. Заморожений напівфабрикат.

– У нас би не вийшло, – визнаю поступливо. – А цей шлюб – просто прикриття для якихось фінансових справ, я правильно зрозуміла?

– Мм… формулювання не звучало аж так, – рухає пальцями в повітрі, немов шукає щось невидиме. І, не знайшовши, опускає руку.

– Є деякі нюанси.

– Поясни.

– Тобі не треба про це турбуватися. Достатньо знати, що Арс вирішить усі труднощі, візьме ризики на себе та нагляне за тобою, поки буде необхідно.

– Арс? – чую знайоме ім’я і підриваюсь, наче з матраца вискочили цвяхи.

– Так. Мій давній знайомий. Арсеній Миролюбов. Ти з ним знайома.

Це точно! Освіжила пам’ять нещодавно.

– Постався до цього відповідально, Софі, – з якоюсь покровительською, виховною інтонацією віщає мій колишній наречений. – Тобі потрібно довіряти та слухатися його у всьому. Наче справжнього чоловіка. Це заради твоєї безпеки та збереження спадку, що залишив твій батько.

Підкочую очі. Або я чогось не знаю, або вони занадто трусяться над тими грошима…

– Арсеній берегтиме та турбуватиметься про тебе, як зробив би для справжньої дружини. Тому – ні. Шлюб не фіктивний, якщо ти це мала на увазі.

– Чудово. Просто чудово! Як ви класно все за мене вирішили! А порадитись? Дати мені вибір? Може я не хочу брати шлюб взагалі! Чому я маю підкорятися цьому… цьому… – погано володію обсценною лексикою, тому на кілька секунд гублюсь у калейдоскопі епітетів та означень.

Відчуваю, як розганяється пульс та кров приливає до обличчя.

Можливо, все ж краще випити заспокійливі?

Впевнена, що свіжоспечений наречений виведе з рівноваги своїми уїдливими зауваженнями та безпардонною поведінкою.

Він і без всіляких прав неабияк збурював мій спокій. А тепер, коли стане «майже справжнім чоловіком»… навіть уявити страшно.

– Софіє, я не можу тобі всього пояснити. Але, повір, так буде краще… – Тимофій ступає ближче.

Але я виставляю руку, зупиняючи.

– Вийди.

Надійний та турботливий знайшовся!

Роздратування неочікувано вливає в мене сили.

Прямую до ванної, змочую рушник у холодній воді, притуляю до обличчя.

Вигляд маю жахливий: набряки, синці під очима, ніс виразно червоніє.

Просто красуня!

Я б так і залишила – немає для кого чепуритися. Та для якоїсь ефемерної «безпеки» потрібно відіграти весілля максимально природно.

Відкидаю вологий рушник – треба щось радикальніше.

Тягнусь до ментолових патчів. Нервовими рухами змахую пару флаконів на підлогу та в кам’яну чашу раковини.

Тимофій співчутливо спостерігає за моєю метушнею.

Розкручую баночку – приміщенням розлітається легкий свіжий запах. Він мені нагадує спортивний парфум, яким користується…

Бахкаю кришку на місце, кручу в протилежний бік. Різьба не заходить в пази, застрягає та не піддається в жодному напрямку.

Видихаю зі стражданням та відкидаю кляті патчі.

– Не переймайся так. Згоден, Миролюбов, на перший погляд, трохи дивний. На своїй хвилі. Але голова в нього варить. Арс взагалі дуже позитивний. Зможе тебе підтримати й розрадити, – підбирає тюбик з кремом, простягає мені.

Ось як це називається! Позитивний.

А я думала – страшило городнє. Блазень і звичайне хамло.

– Мене не треба розраджувати. Мені треба дати спокій! – сичу, вихоплюючи косметику з його пальців. Яровий відступає, наче заблизько підійшов до якоїсь пантери.

Не знаю, як почуваються розгнівані пантери, та, мені здається, я близька до цього розуміння.

– Спочатку батько, тепер ти, Миролюбов! Ви всі просто з глузду з’їхали зі своїми грошима! Я все життя прожила без всякої охорони, і нічого зі мною не сталося.

Тим кривиться, але мовчить.

– Все, вийди! – немає сил бачити його співчутливий, розуміючий погляд. Так дивляться на істерику п’ятирічки, яку не пустили на каруселі, тому що вона не доросла до потрібного рівня.

– Скажу, щоб тобі принесли легкий сніданок. Збирайся, стилісти чекають.

Зачиняє двері ванної кімнати.

Знімаю вчорашній несвіжий одяг та стаю під широку лійку «тропічного» душу. Прохолодна вода гасить вуглики емоцій. І внутрішня пустка знову відчувається гостро та болісно.

Обіймаю себе руками навхрест, опускаю голову під струменями. Волосся закриває від мене зовнішній світ темною важкою завісою.

– Пробач, таточко, що я гніваюсь на тебе… Але мені так легше…