9 - Сьогодні

І знову майже безсонна ніч.

Батько то приходить до тями, то знову жалібно стогне та страшно, хрипко дихає в забутті.

– Не треба вам тут, – погладжує моє плече медсестричка. – Відпочиньте. Я покличу, якщо він отямиться.

А якщо вже не отямиться?

Протираю вологою марлею жовтувату шкіру, вкриту бісеринками поту. Обережно стискаю нерухомі пальці.

Як я могла не помітити, що він невпинно згасав, занепадав, слабшав?

Це все мої репетиції. І підготовка до весілля, і шопінг, і концерти…

Картаю себе нещадно. Серце розривається від його болісних і кволих мугикань.

Медсестра вводить чергову дозу знеболювального – батько затихає, дихає рівно. Та я не йду. Не можу.

Лягаю в ногах, на вузьку банкетку коло ліжка.

Згадую, як у першу подорож до моря тато купив мені величезний рожевий капелюх, та мій ніс усе одно обгорів у той же день. А ввечері ми їли устриці просто на набережній. Рибалка тримав улов у холодній воді та сам розкривав мушлі тонким ножем із дерев’яним руків’ям.

Згадую наші прогулянки верхи, гру в шахи. Як прийшов на мою  виставу від шкільного театрального гуртка.

Я грала одного з гномів.

За колючою бородою та ковпаком сама себе не впізнавала, і слів у мене було рівно три рядочки. Та батько сказав, що я затьмарила саму Білосніжку, а потім заніс до гримерки грандіозний кошик декоративних соняшників…

Сліз уже немає. Просто далекі теплі та щемливі картини спільного минулого накочують, затягують у свій ніжно-гіркий вир.

Відчуваю, як щось м’яке огортає мої плечі та спину. Засинаю…

Мене будить низький глибокий голос. Тихо, але наполегливо кличе.

Це Тимофій. Я залишилась у нього, і він уже зібрався на роботу? Зараз цьомне у волосся та поїде до свого дорогоцінного офісу аж на двадцятому поверсі.

– Як ти тут помістилась? Нічого не затерпло? – підіймає мене під лопатки і стегна, кудись несе.

Ого… Які жести! Зазвичай він дуже стриманий.

– Доньку забрали? Тоді ми підготуємо тіло, – чую жіночий голос десь здалеку – і сон злітає миттєво!

Смикаюсь усіма кінцівками одночасно, Тим міцніше здавлює.

– Пусти, негайно, – голос ламається від болісного напруження. Аж дихати важко. – Мені треба до батька!

Він стрімко крокує коридором до моєї спальні, ні на секунду не зупиняючись.

– Вже не треба, – пручаюся щосили. Але Тим не відпускає. Заходить до кімнати, ногою зачиняє двері та, не розриваючи обіймів, опускається зі мною на ліжко. – Тихо-тихо… Все, Соню, вже все… Він не мучився, чуєш? Це сталося уві сні.

Скручуюсь від німих ридань і не можу впустити повітря в легені, тіло безконтрольно трясеться. Мене оглушило, засліпило, викинуло в холодний вакуум.

Тепер я не відштовхую чоловіка, а чіпляюся за його одяг, шукаючи опори. Хочу, аби обійняв міцніше.

І він обіймає. Повільно гладить мою зігнуту спину, щось шепоче. Слів не усвідомлюю, лише заспокійливі монотонні інтонації.

Дихання потроху вирівнюється, але крижана пустка всередині нічим не заповнюються. Погляд фокусується на тканині перед очима. 

Жорсткий білосніжний комірець врізається в шию Ярового. Під пальцями шовковиста тканина піджака. Я впізнаю цю класичну модель – дуже вишукана та стильна. Сама підбирала її для весілля…

І тут зміст його слів просочується в мене:

– Я знаю, це складно. Але, Софі, зберися. Лук'ян Костянтинович доклав багато зусиль, щоб все було добре. Зараз необхідно виконати те, що він просив. Його останнє бажання. Він же… розказав тобі?

Тепер голос Тимофія не такий рівний, а швидше обережний, з відтінком провини. (Історію Тима Ярового читайте в книзі  "Інший. Коханий".)

«А! Він же мене покинув,» – спадає на думку, але абсолютно не ранить. Дрібка гіркоти вже нічого не змінює.

– Розказав. Весілля, але не з тобою.

– Так. Приготування майже завершені. Тож сьогодні…

– Сьогодні? – видушую із себе. А далі німота та ступор.

Намагаюсь уявити, як усміхаюся та «закохано» цілую незнайому людину сьогодні. В той же день, коли він…

Ні, я не зможу. Де взяти на це сили? Я не така гарна актриса, як тато вважав.

– Софіє? – трясе мої плечі. – Ти чуєш мене? Хочеш заспокійливого?

– Не треба, – заплющуюсь, обхоплюю горло долонями. Вдих-видих. 

Під ліками я буду загальмована та сонна. А мені треба зіграти щасливу наречену. Батько просив…

– Дай кілька хвилин. Вони є в мене?

– Так, – відпускає. Встає з ліжка, обсмикує поли піджака та розгублено куйовдить коротке хвилясте волосся. Дивиться на годинник. – Церемонія за три години.