8 - І останнє...

Він дає знак усім вийти й мовчки дивиться на мене кілька миттєвостей.

Не можу зараз оцінити свій вигляд, але батько задоволений, і я теж усміхаюсь.

– Ось моя справжня дорогоцінність. Покрутися, Соню.

І я кручусь… Стримую вологу за очима. Досить втрачати коштовні хвилини на рюмсання.

– Так схожа на матір. Шкода, що Юлія тебе не бачить, – просідає батьків голос.

– І мені, – підходжу до нього. Обіймаємось.

Він кладе мені одну долоню на талію, а іншою тримає мою руку. Ритмічно розгойдує нас.

– Потанцюємо?

Піддаюсь його керуванню. Як завжди…

Кілька повільних вальсових па, оберт, і ще один.

– Репетируєш танець батька й доньки?

– Ні, Соню. Не репетирую. Я його танцюю, – і знову крутить мене, нахиляє, веде по колу.

Як це?.. Від хвилювання плутаю рухи та ледь не падаю йому на груди.

– Оп! Моя дівчинко… Я тебе тримаю, – притискає мене сильніше. І я відчуваю, як тарабанить, зривається його серцевий ритм.

– А хіба ти… – слова застрягають у горлі колючими крижинками, – тебе не буде на весіллі?

– Пробач, Сонечко. Я не впевнений.

Впиваюсь пальцями в його плечі та ховаю обличчя на зморшкуватій, худій шиї.

Несправедливо!

Він ще молода людина. Мав ще жити, танцювати на моєму весіллі, ричати на своїх адміністраторів, відкривати нові заклади, ходити на своє улюблене полювання, балувати онуків…

Не мріяла про дітей. Думала, що для цього зарано. Кар’єра моя щойно почала просуватися. Але тепер шкодую, що батько не побачить наших із Тимом малявок. Чомусь я впевнена, що з Яровим у нас буде як мінімум двоє.

А батько їх не побачить…

Тихенько схлипую.

– Софіє, я хочу, щоб ти мене зараз уважно вислухала.

– Так, таточку… – мене розриває від ніжності до нього, від усіх невимовлених слів вдячності, любові, жалю.

– Знаю, тобі буде важко. Але ти вмієш грати сильних жінок. Стане в пригоді твоя освіта, якої я так не бажав, – сумно усміхається. – Постарайся для мене, добре?

Губи німіють і не слухаються. Киваю та ловлю кожне його слово, кожну інтонацію.

– Отже, Софіє, коли мене не стане… – затамовую дихання, – не оголошуйте про це одразу. Для завершення деяких фінансових операцій потрібен час. Уяви, що я просто знову поїхав на лікування. Це буде офіційна версія, до речі. Тож підтримай її, намагайся поводитися звично, насолоджуйся медовим місяцем. До вас буде прикута увага перший час.

– Але ж… це протизаконно?

– Не хвилюйся, моя свідома громадянко, – заспокійливо погладжує моє волосся через шар тонкого шифону. – З документами не буде проблем. Я помру законослухняно, просто моє оточення дізнається про це трохи пізніше. Добре?

– Для чого це все?

– Так буде краще для тебе, і ще одне… чекай, – випускає мою долоню, робить кілька повільних кроків, тримаючись за бік під ребрами.

Підводжу його до диванного куточка. Сідає, заплющує очі, обличчя блідне й деформується від гримаси болю. Між зчеплених щелеп зриваються протяжні, хрипкі стоноги.

Боже! Невже… це так відбудеться? Вже?

Ходжу навколо нього, і руки трусяться, а думки сновигають пустими, безсилими привидами. Що мені робити, чим допомогти?

– Тату?

– Треба ін’єкцію. Поклич медсестру, – виштовхує слова із себе впереміжку з короткими вигуками.

– Зараз…

Здіймається метушня. Батька переносять до кімнати, вкладають на ліжко, і цього разу він не суперечить. В нього просто немає на це сил – розумію.

– Все, дайте нам ще хвилинку, – відганяє від себе персонал і медиків. – Соню?

– Я тут, таточку, – стискаю його руку, під’єднану до системи крапельниці.

– Ти запам’ятала те, що я сказав? Це важливо… Ви закохані, і у вас все добре. Так має виглядати твій шлюб – бездоганно справжнім.

Не зовсім розумію, що він має на увазі. У нас із Тимом і без цих зауважень чудові стосунки, але:

– Так, батьку. Зроблю, як ти скажеш.

– Добре. І останнє… Твоїм чоловіком буде інший.

Ем… Що? Він зараз марить через те, що дозу знеболювального перебільшили?

– Яровий допомагатиме перший час, але всі документи оформлять на надійну, фінансово досвідчену людину. Він збереже тебе і твій спадок, а, можливо, і примножить. Якщо все, що казав про нього твій Тим, правда…

Пропускаю повз вуха лінію про спадок, концентруючись на частині про іншу людину.

– Що це означає? А Тимофій…

– Він розірвав заручини.

Може, це мені перевищили дозу ліків і це я марю? Чи мозок дає збій від стресу…

Тру скроні, що відбивають оглушливий пульс, та розгублено хитаю головою. Я знову втрачаю емоційну рівновагу та відчуваю пронизливі, різкі пориви невідомості. Вони вихолоджують мене зсередини до крижаного, занімілого стану.

– Знаю, доню. Ти до нього прив’язалась. Але він… потім тобі пояснить. Мені шкода. Сподіваюсь, ти зустрінеш свою людину якнайшвидше. Але поки що, будь ласка… заради мого і свого спокою… Заради твоєї безпеки…

Він говорить із заплющеними очима. Все тихіше, з більшими й більшими перервами. Доводиться нахилятися до блідих губ, аби зловити закінчення слів.

– Довірся цьому Миролюбову, підіграй. А коли все заспокоїться, вляжеться… тоді вже будеш шукати свою долю.