7 - Ностальгія та умовності

Іду від кухні, стискаючи пляшечку рідкого ягідного йогурту. Відчуття голоду не прокидається, але повторювати фокус із падінням немає жодного бажання. Тож я примушую організм щось спожити, а з рідиною це виходить легше.

Біля входу знову шум. Охорона переговорюється та проводить огляд гостей.

Це все до батька, ділові партнери. Як повернулись додому, одразу почалося паломництво. Ой, а цей голос я впізнаю!

Звертаю у передпокій:

– Гнате Михайловичу, – дивлюсь на суворе, видовжене й грубувате обличчя та мимоволі усміхаюсь. – Давно вас не бачила!

Підходжу до старого приятеля батька та на мить обіймаю за плечі. Від нього так само, як і в моєму дитинстві, гіркувато пахне цигарками та чимось технічним.

– Ви не змінились, – трохи більше сивини проступило на волоссі та, можливо, кілька нових зморшок. Але такий непривітний вигляд «дядько Нат» мав завжди.

– А ти стала красунею, Сонце, – розтягує губи, але це жодним чином не пом’якшує образу. Схоже, до такої міміки його м’язи не звикли. – Що, і зовсім мене не боїшся?

– Ні! Уявляєте?

Маленьку, мені сковувало лише від погляду на цього чолов’ягу. Батько часто запрошував його до нашого заміського будинку. Вони, здається, навчались разом. Чи працювали. 

Так, до того, як відкрити перше кафе, батько багато де працював і підробляв. Навіть щось розвантажував ночами. Але це було давно, ще до мого народження.

Ось звідти і спілкуються з Гнатом Михайловичем.

Принаймні, спілкувалися раніше. І всі спогади про цю людину в мене далекі, дитячі.

Пам’ятаю, як у шість років я злетіла зі свого будиночка на дереві та сильно забила коліно. Поки нянька, кухарка та батько наввипередки втішали мене та вмовляли обробити рану, Гнат Михайлович нахилився, зі знанням справи оглянув садна й абсолютно серйозним тоном сказав: «Або зеленка, або ампутація».

Я миттю припинила голосіння. На тихе питання, що то таке, та «апуктація», дядько Нат склав пальці «ножицями» і вщипнув мою шкіру трохи вище коліна з характерним звуком. Чік-чік!

Рану обробили як треба, навіть шраму не залишилось. Але відтоді я збігала світ за очі, лише почувши хрипкий, глухуватий голос.

Але тепер я, звісно, його не боюсь. Щиро усміхаюсь та потискаю суху долоню.

У пам’яті ностальгічно зринають літні вечори, коли дорослі сиділи на веранді, смажили м’ясо, згадували молодість, а я тягала зі столу виделки та серветки, аби влаштувати лялькам «справжню звану вечерю» в тому ж будиночку на старій груші.

Здається, це було лише вчора…

– Як ваші справи? Чому не навідувалися стільки часу? – питаю, а сама судомно пригадую, чим же займається батьків приятель. Щось із машинами, здається… Він водій чи слюсар?

Кидаю обережний погляд на руку, якою досі стискає мою. Точно! Доказом мені стають його загрубілі пальці та пара збитих кісточок.

– Справи потроху, Сонце. Крутимось, лікуємось, – трохи розвертається, опускає очі, і я помічаю тонку матову тростину в його лівій руці. – Коліно нещодавно прооперував.

– О! Співчуваю. Це щось вікове, чи травма?

– Травма. По роботі.

– Ну ви вже бережіться, дядько Нат. І швидше одужуйте.

Згодливо киває.

– Батько твій теж, схоже, розклеївся… – уважно заглядає в мої очі.

Підтискаю губи. Ну що тут скажеш?

– Давно він хворіє?

– Ммм… – тато просив не обговорювати його здоров’я ні з ким. Але це ж друг…

Кручу пляшечку зі своїм обідом, вагаючись. Але, на щастя, від прямої відповіді мене рятують нові відвідувачі.

Охоронці розкривають другу стулку дверей. З тихим дзеленчанням на нас їде довга підставка для одягу з білими об’ємними чохлами.

Це до мене, з весільного салону.

Батько наказав усе вести сюди. Не дуже зручно, як на мене, але не хочу зайвий раз його нервувати.

– Вибачте, маю дати вказівки… – видихаю з полегшенням. – А ви пройдіть до кабінету, він сам усе розкаже.

– Звісно, мала, займайся своїми справами, – Гнат Михайлович відступає, даючи дорогу консультантам, ті якраз заносять купу коробок та пакетів. Проводжає нашу процесію задумливим поглядом.

Цього разу примірка не приносить мені задоволення.

Тугий корсет здавлює груди, не дає дихати.

Сніжно-біла, розшита камінцями та мереживом сукня грайливо виблискує. Ріже очі своєю святковістю. А мені хочеться накритися чорним цупким рядном, забитись у куточок та просто глибоко дихати.

Відчай та гірка туга знову затоплюють в’язкою, душною хвилею.

– Що скажете про цю модель? Чи спробуємо іншу? Від французького дизайнера, вам дуже личитиме, – консультант знімає з пересувної вішалки ще один чохол.

Ой, ні…

Та яка різниця? Зараз ці приготування взагалі не тішать. Тільки дратують.

Я зовсім не радію весіллю, знаючи, що кожна хвилина може стати останньою для батька.

– Давайте зупинимось на цьому, – натужно усміхаюсь помічниці та тягнусь пальчиками за спину. Хочу послабити вузол шнурівки.

Та жіночка зупиняє мене похитуванням голови, підсовує інший вішак.

– Треба підібрати серпанок…

Ох… З відстороненим поглядом завмираю перед дзеркалом, поки до сукні підносять різні варіанти фати, рукавичок, прикрас.

Такі важливі раніше деталі зараз здаються пустими та нікчемними умовностями. Безглуздим, беззмістовним витрачанням часу…

Поки я обираю між італійським та французським мереживом, батьку боляче й тяжко навіть дихати. Я бачила, з якою пожадливістю він тягне в себе концентрований кисень. Та він відмовився зберігати постільний режим і відпочивати. Навпаки, засів в кабінеті та нещадно ганяє численних помічників і юристів.

Від цього мені стає ще тривожніше. Схоже, він хоче встигнути завершити щось грандіозне… Ніколи не думала, що керувати мережею ресторанів так складно і клопітно.

У двері коротко стукають.

Обертаюсь – тато.