6 - Безпідставна заява

Байдуже дивлюсь, як зручно розвалився в білому шкіряному кріслі носій яскравих футболок. Дивлюсь і не маю сил навіть дивуватись.

Ну так, летить людина першим класом. А моє життя теж кудись летить, тільки я ще не зрозуміла, куди.

– Оуу… ми домовлялись на каву. Але тобі, мабуть, краще зараз м’ятний чай.

Киваю на автоматі та продовжую свій шлях. І після кількох хвилин у колі золотистих кранів та холодних дзеркал повертаюсь до чоловіка. Відчуваю, що не готова зараз лишатися на самоті.

Сідаю на вільне місце навпроти та грію пальці на білосніжній чашці.

Невимушені та делікатні репліки, які зазвичай легко злітають із моїх вуст, зараз зраджують. Мовчки медитую на свій коротенький френч та зелені гілочки на дні. Зітхаю.

– Цукру? – не чекаючи відповіді, нахиляється та розламує стік над моєю чашкою.

Білий? Помічаю, але не коментую.

Здається, такі дрібниці мене більше не турбують. Як і те, що прудкі пальці сусіда захоплюють мою чайну ложку та енергійно помішують нею напій. Арс зачерпує рідину та відсьорбує з моєї ложки просто з катастрофічною гучністю.

Тут уже я не витримую – свердлю його промовистим поглядом.

– Хто й коли скасував особисті кордони між нами?

– О! Ну, слава Богу, трохи відійшла. А я думав, доведеться знову тебе чимось обливати.

От що за людина? Жодних манер!

Але в мене теж немає на них ресурсу, тож я закочую очі й переходжу на «ти».

– Ти мій фанат? Мені не почулося раніше?

Ширше шкірить зуби.

– Був на кількох виставах. Особливо мені Сніжна Королева сподобалась. Дуже… як ти казала про моє ім’я? Ммм… пасує тобі.

Надзвичайно своєрідний комплімент. Чи навпаки?

– І що це означає?

Відкидаюся на спинку крісла й готую нерви до прямолінійної критики. Чомусь мені здається, що такий тип не пошкодує мої інтелігентні вуха. І на мікросекунду навіть цікавість пробуджується. Які саме вирази зі свого обмеженого словарного запасу він обере?

– Ну ти ж і сама знаєш, Софіє, – важчають його повіки, а погляд стає в’язким, пронизливим.

– Я хочу почути це від тебе, Арсе, – кажу й затамовую подих.

Невже згорне все до банального “вродлива”? Та ні! Впевнена, тут буде щось гостріше.

А він теж вміє тримати увагу…

– Ну, – сіпається кутик його чітких губ, – бо ти теж холодна та достобіса погордлива.

– Я? – навіть пирхаю від обурення.

Погордлива? Абсолютно безпідставна заява!

Взагалі-то я чудово спілкуюсь з усіма. Так, з богемою та елітою доводиться більше. Але! Я досі підтримую зв’язки з однокурсниками, не зважаючи на їхні успіхи та фінансові справи.

А ще є Вірочка!

Помічниця нашого гримера. Звичайна дівчина-студентка з маленького містечка. Ми з нею інколи ходимо на каву й у месенджерах перекидуємося останніми сценічними плітками.

Та і пишатися мені немає особливо чим. От якби я зіграла ту роль у прем’єрі… Можливо. Могла б спіймати “зірку”. А так – моя совість чистісінька, як дзеркало, у яке я нещодавно дивилася.

Згадую все це та заспокоююсь. Я не така, як надумав собі цей сторонній до мене чоловік.

Чому в нього виходить так легко запалювати в мені низькі та грубі емоції? Стягувати на свій примітивний рівень?

Не треба цього дозволяти. Тож я відповідаю стримано-люб’язно.

– Ця характеристика вкрай недоречна. Ти не можеш так казати, не знаючи людину…

– Можу, – перебиває мене рішуче, блакитні очі висікають іскри. – Біс із твоїми охоронцями, що не підпускають і на гарматний постріл… Але ти не запам’ятала мене, навіть коли нас представили один одному особисто!

Дивлюсь на нього з недовірою. І навіть сміятися хочеться.

Та я буваю на кожному більш-менш цікавому заході. В мене безліч контактів у професійній сфері, а ще батькові друзі, партнери… Могла й забути. Якщо представляв нас хтось зі знайомих десятого коліна.

Подумки відкидаю і цю претензію, але просто аби пересвідчитись:

– І хто ж нас знайомив? За яких обставин?

– Мій найкращий друг, – холоне його голос. – Одразу після ваших заручин.

Прикушую губку. Ох… ну це достатньо… близькі зв’язки.

– Тим казав, що хоче взяти за дружбу якогось давнього друга, – пригадую вголос…

Та на цьому моменті відкладена реальність знову щільно мене обступає. Здригаюсь, мало не розплескавши чай на себе. Відставляю чашку та повільно піднімаюсь. І мені знову холодно, самотньо та втомлено.

– Отже, скоро побачимось ще раз… Прошу мене пробачити.

Зачиняюсь у своїй віп кімнатці та валюсь на мега зручне ліжко. От тільки за відчуттями воно жалить кожну клітинку, до якої торкається. Мені потрібно щось більш дієве, ніж м’ята з мелісою…

А ще – подзвонити Яровому! Згадую наказ батька та тягнусь до телефона. Натискаю позначку «наречений». Кажу, що плани змінились і йому необхідно обов’язково бути у нас сьогодні.

Тимофій керує великим агрохолдингом.

Пробитися до нього через завантажений діловий графік – ще та справа на виживання. Але сьогодні Тим чомусь без зайвих питань погоджується та обіцяє приїхати якнайшвидше.

Правду батько про нього каже – надійний.

І я майже розслабляюся. М’ята подіяла, чи впевнена аура Ярового? На кілька хвилин знову відпливаю в подобу сну-марення. Але край свідомості неприємно чіпляє та шкрябає маленька гостра задирка.

Що мав на увазі цей Арс, коли казав про «моїх» охоронців?