5 - Несподівано

Минуло двадцять хвилин, а ми ніяк не злетимо. Стюардеса із завченою усмішкою пояснює, що чекаємо на одного пасажира першого класу, який запізнюється.

Дивно. Хтось не нагулявся за ті півтори години затримки?

Накриваюся пледом і повільно жую протеїновий батончик. Сили потроху повертаються, але напруга залишається десь глибоко в тілі дошкульною вібрацією. Так буде тепер завжди? Без батька…

Розмову з ним я вирішила відкласти. Приїдемо додому, відпочинемо. Та й що, власне, обговорювати? Я ж сама бачила ті флакончики.

Механічно працюю щелепами, зовсім не відчуваючи обіцяного виробником кокосово-полуничного смаку.

Нарешті білявка в темно-зеленій формі традиційно нагадує інструкції, просить пристебнутися та вимкнути гаджети. Починаються звичні приготування. Набір швидкості, гул у вухах, зліт. На кілька миттєвостей тіло втискає в широке крісло-ліжко. І перевантаження вже мало би відпустити, та я відчуваю тяжкість і в’язкість у всіх кінцівках і надалі. Повіки падають. Сьогодні майже не спала…

Дзвін посуду та розмови долітають через декоративну стіну мого віп-гніздечка. Дивлюсь на час – ще година нам в повітрі.

Пригладжую волосся, що висохло й закрутилося неохайними пасмами, вибираюсь зі свого куточка провідати батька.

Його окрема кабінка навпроти моєї. Стукаю та обережно заглядаю.

Він не спить. І навіть не відпочиває.

Обклався паперами, дивиться в ноутбук та активно обговорює щось по телефону.

«Ричить» – як я називаю такий тон.

Дуже схоже на нього. Якби не гострі вилиці, бліда шкіра, запалені очі й ті флакончики в моїй сумці…

Ковтаю вже звичний клубок гіркоти та сідаю на край його розкладеного крісла.

– Нехай підготують до мого приїзду. Часу вдосталь, не витрачай його на суперечки. Так, відбій, я зайнятий, – згортає розмову, відкидає слухавку та уважно дивиться на мене.

Батько вміє розставляти пріоритети.

Наше спілкування з ним ніколи не страждало від його заклопотаності. Навпаки, це я, подорослішавши, активно зайнялась навчанням, виступами, культурним життям. Захопилась дизайном і шопінгом, стосунками врешті-решт.

Просто не думала, що так швидко залишусь без такої розкоші, як провести спокійний вечір із батьком.

Все-таки я вітряна та недалекоглядна особа. Але зараз відчуваю, як дорослішаю з кожною хвилиною.

Кладу свою долоню на його прохолодну й суху. Міміка мене не слухається. Куточки губ дрижать, силкуючись чи то усміхнутися, чи то спуститися донизу.

– Що там сталося в аеропорту?

О, це вже доповіли кремезні шафи.

– Нічого особливого. Я забула ліки, вийшла зустріти кур’єра та… Це пусте. Як ти себе почуваєш?

– Не пусте, Соню. Я буду почуватися краще, якщо ти нарешті відповідально поставишся до своєї безпеки.

– Нормально я ставлюсь! – звично спалахую, та затинаюсь об його втомлений погляд. Видихаю та вимовляю вже спокійніше: – Ми були в одній з найбезпечніших країн Європи, посеред аеропорту, де всіх перевіряють, просвічують та записують. Я відійшла на п’ять хвилинок…

– Треба було послати когось із хлопців.

– Знаю. Просто я хотіла сама, – щось зробити для нього, чимось виявити турботу. Я ж не планувала непритомніти та падати в обійми до нахабних маргіналів.

– Досі не довіряєш охоронцям? – підтискає губи батько.

– Не те, щоби… просто вони мені не потрібні.

Пам’ять підкидає юнацькі і від того пронизливо чіткі спогади дощового дня. Там я стою під парасолькою. Невміло, але старанно нафарбована, разодягнена й чекаю на одного хлопця, який обіцяв відвести на побачення…

Ой, все! Відкидаю бридкий спогад, як негідний своєї свідомості.

– І в кого ти така вперта, панночко Кривецька?

– От навіть не знаю, пане Кривецький! – звично реагую на нашу фірмову фразочку.

– До речі, про прізвища, – знову дивиться в папери. – Ти Яровому дзвонила? Сьогодні він має підписати купу документів.

– Ем… Ще ні, – відповідаю з хвилюванням. Адже батько різко вмикає діловий стиль. Жорсткий та беземоційний. – Думала, ти відпочиватимеш після перельоту.

– Дзвони зараз. Хай приїжджає до нас, – задумано тре перенісся. – А я на тому світі відпочину.

– Тату! – хапаю повітря пересохлими губами, а сказати більше нічого не можу. Думки тонуть у черговій хвилі панічної безпорадності.

– Ну все. Іди, Соню, випий кави. Мені треба ще попрацювати, – можливо вперше батько відсилає мене з легким роздратуванням, а сам знову береться за телефон.

Це несподівано образливо.

Виходжу з боксу та, розгублена, не бачачи перед собою нічого, прямую до вбиралень. Треба вмитися холодною водою. Трохи загасити емоційну пожежу, що палає всередині, застеляє очі їдким димом, сушить горло та паморочить голову.

– Софіє! Ну нарешті. Думав уже, дарма поміняв квиток на цей піжонський люкс. От ми й зустрілися знову, а ти обіцяла…

Повертаюсь на вібрацію знайомого розслабленого голосу.

Арсеній?