4 - Неандертальці

– Софіє Лук’янівно? З вами все гаразд?

Кремезний чоловік швидко скидає сірий піджак, загортає мене в нього та підхоплює з підлоги. Притримує за плечі, уважно, але абсолютно нейтрально оглядає. Не так, як «мультяшка» кілька хвилин тому.

Другий здоровань скручує з нахаби морські вузли та щось агресивно вкрикує в цей згусток кольору на підлозі.

Батькові охоронці.

– Так. Я вже… у нормі, – м’язи обличчя скорочує від болісного спазму в скронях. Мене трохи веде, і доводиться сильніше спертися на м’язистого сек’юриті.

Морщусь тепер від цієї недоречності, але тіло досі погано слухається, коліна підкошуються.

– Та я просто допоміг! Вона знепритомніла, певно, через свої дієти… Пульс у дівчини перевірте, перш ніж мене калічити… Ауу… – хрипить мультяшка.

– Це правда? – допитується охоронець та тягне шкарубкі пальці до моєї шиї. – Ви щось їли сьогодні?

От ще я персоналу не звітувалась!

Підтискаю губи та відвертаю голову.

Але, як не прикро визнавати, нахаба має рацію. Треба було поснідати нормально. І повечеряти. Та, мабуть, прийняти якісь легкі заспокійливі…

Після думки про легкі заспокійливі мозок перемикається на сильні знеболювальні!

Роблю глибокий вдих та стаю рівно.

– Відпустіть його, – киваю на розпластаного підлітка-чоловіка. – Я дійсно зомліла. Але зараз важливіше знайти ліки.

Оглядаю підлогу, та це складно. Навколо нас зібралася купка зацікавлено-пасивних глядачів. Її тіснить кілька працівників аеропорту в синьо-білих формах.

Прибираю з обличчя вологі пасма та пояснюю їм, що все добре. 

Охоронець повертає мого рятівника в нормальний, майже двометровий стан. Той трусить головою, покручує плечима, обтрушує коліна та з досадою дивиться на темні смужки на кросівках.

Не хотілося б контактувати із цією особою. Але він був поряд і у свідомості, коли я її втратила, тож…

– Пробачте за цей інцидент, – беру себе в руки та промовляю з ввічливістю. Гострого болю і саден я ніде не відчуваю, тож, виходить, хлопець зловив мене ще в повітрі. – Вдячна за вашу допомогу та спритність. Можливо, ви помітили щось у моїх руках, перед тим, як я впала? Невеликий білий пакунок.

Губи тремтять на слові «невеликий».

– Обшукати? – тихо питає з-за спини хтось з охоронців.

Більше протягів я зневажаю лише різні види насилля.

Терпляче прикриваю очі. Неандертальці!

Ось чому я проти, аби ці шафи тягалися за мною. Хоча батько невпинно наполягає на присутності мінімум двох чатувальників у моєму житті. Та я маю іншу думку. І це ще один рідкісний випадок, коли я з ним не погоджуюсь.

Навіщо мені охорона? Я не настільки популярна, як Вітні Г’юстон у тому американському фільмі.

Кидаю попереджувальний погляд на найманців – не треба мене перебивати.

Я спроможна досягати своїх цілей сама. До того ж цілком цивілізованими методами.

Тому промовляю наполегливіше до представника роду мультиплікаційних:

– Це дуже важливо для мене, пригадайте, пане. Виявіть ласкавість.

– Якщо ду-у-же важливо… – азартно зблискують очі брюнета, – то пропоную обмін ласкавостями. Ти мені – трохи своєї уваги, а я тобі пакунок.

Здивовано вигинаю брову. Моє «ви» не спиняє його від панібратства. І пропозиція теж якась не джентльменська. Напружує своєю багатозначністю.

– Просто вип’ємо кави, – розкриває долоні, демонструючи відсутність ворожих намірів. Але цей погляд… Він не тримає кордонів, не знає меж пристойності. Цей погляд жадібний, гарячий та пронизливий.

Мене обварює від нього зсередини. Стуляю міцніше поли піджака.

– Між іншим, я твій фанат і шанувальник. Неввічливо відмовляти своїй аудиторії.

Ой, щось мене беруть сумніви. Я грала в класичних виставах. І маю шалену надію, що «моя аудиторія» складається з людей іншого культурного рівня.

– Софіє Лук’янівно, – охоронець вказує поглядом на інформтабло.

Наш рейс!

– То моя річ у вас? Я можу подивитися?

Нахиляється. Піднімає помаранчеву куртку, неспішно вдягає на себе. Потім демонструє куточок аптечного пакування, що висовується з внутрішньої кишені, а потім свої нахабні білі зуби.

Уваги моєї тобі потрібно, так?

– Я хочу перевірити…

Кусаю нижню губку, вона в мене натурально і звабливо пухка. Трохи дисгармонійно у порівнянні до інших рис обличчя, але красу створюють саме такі милі відхилення від норми.

Глибоко вдихаю, одночасно розсуваючи тканину на своїх грудях, і повільно… плавно… примруживши очі та вигинаючи губи в грайливій, зачарованій посмішці, ступаю до нього ближче. І ще крок…

Без різких рухів, на легкому слоумо. Трохи повільніше, ніж рухаються люди у звичайному темпі. Це привертає увагу, гіпнотизує…

Дивлюсь, як застигає його погляд, і дихання зривається. Облизує губи та смикає кадиком.

Ось так, доісторичний чоловіче, моя груба сила проти твоєї…

Торкаюся кінчиками пальців його торса, що миттєво напружується.

Він високий. Доводиться підняти підборіддя, аби не втратити зоровий контакт. До легень просочується свіжий легкий парфум. Чи це якийсь спортивний дезодорант? Відтінки гірського повітря та м’яти. А може це лосьйон після гоління… Його смаглява шкіра чиста та, мабуть, гладка на дотик.

Та байдуже!

– Не спитала раніше, як звуть мого рятувальника? – додаю до своєї імпровізації звукових спецефектів. Насичую тембр тремтливими, соковитими нотками.

Його погляд темніє. Чорнота зіниць заповнює блакитну райдужку, пульсує.

– Арс…

О! Усміхаюсь своїм думкам. І ім’я в нього асоціюється із чимось тваринним – ричанням великого звіра.

– Вам надзвичайно пасує.

Одну долоню притискаю до грудної клітини, що глухо відбиває прискорений ритм, а пальці іншої тим часом пірнають до заповітної внутрішньої кишені.

– Зробімо так, Арсе…

Досліджую скляночки. Цілі! Слава богу! Перехоплюю їх міцно, але обережно, одним пружним рухом тягну на себе.