3 - Отямити

Підхоплюю сумочку та виходжу за кордони червоної стрічки, що символічно відділяє фінансові світи.

Впевнено лавірую між заклопотаного натовпу пасажирів – затримують не лише наш рейс.

Дощ і далі нещадно січе скляні стіни термінала.

У великій залі прохолодніше.

Моє кашемірове пальто кольору стиглої сливи залишилося на стільці бару.

Стукіт ботильйонів тане в гаморі та інформаційних оголошеннях, що лунають одне за одним різними мовами. Від натовпу, різнокольорових валіз та яскраво-синіх вказівників в очах рябіє.

Зорієнтувавшись, прямую до місця зустрічі.

Біля інформаційної стійки невелика черга. Стаю трохи збоку, аби не штовхатися з незнайомцями. Міцно стискаю телефон у пальцях. Кур’єр має подзвонити з хвилини на хвилину.

Шкірою пробігаються гостренькі поколювання. Стягую рукава трикотажної сукні нижче на зап’ястя.

Тонка кремова тканина повністю закриває моє тіло від горла й до колін, але просто зараз я відчуваю якусь вразливість та непевність – наче опинилася посеред людного місця в костюмі Єви.

Щось схоже я ловила під час перших виходів на сцену, але то коли було?

Повільно кручусь на місці, вивчаючи простір навколо.

Двоє чоловіків у черзі зацікавлено поглядають у мій бік, але одразу відводять очі. Дівчинка років п’яти тицяє пальчиком на мої напівчобітки та щось питає у своїх дорослих. Так, у Європі зазвичай жінки обирають щось на низькій платформі, тож я розумію її увагу. І чолов’яги із черги теж не викликають ніяких побоювань.

Тоді чому в мені підіймаються ці хвилі тривожного ніяковіння?

Повертаю голову праворуч та зустрічаю впевнений, прямий погляд. Хоча ні. Спочатку мене вражає його усмішка. Задоволена та якась… нахабна!

Немов я, і правда, свічу оголеним тілом, чи відверто спокушаю цього хлопця. Чи чоловіка?

Складно розібрати його вік.

Повільно відкручує кришку з мінералки та салютує мені, немов знайомій. Робить великий ковток й усміхається мені, облизуючи губи.

Здивовано розглядаю цю вальяжно-розслаблену постать.

Брюнет. Високий, під два метри. Але вбрання вказує на те, що переді мною підліток. Помаранчева, схожа на гірськолижну й добряче затерта куртка. Крізь її поли підморгує яскраво-жовтий мультяшний герой. Сірі тренувальні штани та величезні білі кросівки завершують образ.

Який несмак!

Хоча ні, взуття точно дизайнерське: дивного, футуристичного вигляду. Мабуть, це єдина якісна річ у цьому ансамблі.

Відвертаюсь, аби не травмувати своє відчуття прекрасного, та, нарешті, відчуваю вібрацію мобільного.

Розраховуюсь та забираю пакунок з ліками. Він зовсім невеликий.

Перепитую ще раз, чи нічого не забули в аптеці. Думала, мені мішок привезуть…

Роблю кілька кроків у зворотному напрямку, але потім не витримую. Заглядаю всередину пакета. Там кілька скляних пляшечок для ін’єкцій. Дві, чотири… Всього десять.

Зупиняюся та передзвонюю фармацевту.

Так, усе правильно. Дуже сильні анестетики, тобто знеболювальні.

«Не перевищуйте дозу, – попереджає мене голос із динаміка. – Препарат містить опіати, можливі галюцинації, втрата свідомості та зупинка дихання».

Жахіття!

І це все? Тобто… це ж не лікування. Просто зняти біль. Здається, лікар казав, двічі на день… А чому їх тільки… десять?

Шум у скронях оглушує. Дихання не вистачає, а думки важчають настільки, що тягнуть мою голову кудись назад і вбік. Усе тіло німіє та губиться в просторі. Навколишній світ зникає, і я розчиняюсь у тиші, темноті та невагомості…

Крізь важкий, ватяний туман ледь відчуваю, як мене стискають, кличуть, торкаються обличчя.

Мені так безсило та байдуже…

– Софіє!

Ляскіт та печіння щік виривають із небуття. Звуки і світло вдаряють у мозок. На мить розплющую очі, і знову ховаюся під повіками.

дайте мені спокій!

Ментолово-свіжий запах лоскоче ніздрі, і ще цей наполегливий тиск і м’яке тепло під ребрами. А от нижня частина тіла: литки і стегна, – навпаки, відчувають холод і твердість.

Щось шипить наді мною, а потім в обличчя та шию вдаряють гострі струмені.

Ох!.. Сіпаюсь та хапаю повітря разом із солоною водою. Прохолодні доріжки біжать на груди й живіт, просочують тканину.

– Нарешті… Ти чого мене так лякаєш? – докірливо питає незнайомий чоловічий голос.

Тепер його посмішка не така впевнена, але її близькість бентежить. Чоловік-мультяшка сидить на підлозі й міцно обіймає мене. Та я практично лежу в його обіймах!

Що сталося?

Його погляд переміщається з мого розгубленого обличчя вниз. А там мокра тонка тканина, що, напевно, усе просвічує…

Кров кидається до щік. Від чого вони поколюють дуже чіткими плямами. Прикладаю до цих місць долоні.

– Ви мене… вдарили?

– Привів до тями, – ледь помітно примружується, – можеш не дякувати. Свою нагороду я вже отримав… – Його погляд знову з’їжджає донизу.

Затуляюся ліктями та намагаюсь сповзти із чоловічих колін на сіру блискучу плитку. І мені навіть не шкода світлої сукні.

Що він собі дозволяє?

– Негайно відпустіть мене!

– Відпусти її! – лунає збоку агресивно, і мого «рятівника» втискає в підлогу.