2 - Не в собі

Закидаю до валізи одяг цілими оберемками.

Ми вилітаємо додому вранці. Як він витримає дорогу? Треба забрати ліки за тим рецептом…

Тканини перемішуються під пальцями, виштовхують одна іншу. Господи, навіщо я накупила стільки?

Втрачаю терпіння та натискаю на шари одягу вагою всього тіла, нещадно зминаючи їх. Це на мене не схоже. Думки танцюють у голові божевільну сюїту.

Отже, переліт, потім зустріч із Тимофієм… І ліки забрати. Обов’язково!

Потім згадується нещодавня розмова з батьком.

Насправді в його проханні немає нічого шокуючого для мене. З Яровим ми заручені вже кілька місяців. Але я планувала, що церемонія відбудеться навесні, а не взимку.

Фотосесія в ботанічному, бенкет на відкритій терасі біля озера, рожеве вино, гілочки евкаліпта… Усе мало бути продумано, стильно, вишукано.

Це ж моє весілля!

Так, ми не палаємо в пекучих пристрастях та не сидимо годинами на телефоні, відправляючи безглузді «цьомки». Але в нас багато спільного. Є природне тяжіння, повага, довіра. Словом, дорослі та виважені стосунки. Я його не ревную, він мене, здається, теж.

За поведінкою Тимофія складно визначити, що турбує його зараз: ціни на пальне чи наш медовий місяць. Та мене це аж ніяк не бентежить.

У нашому тандемі він керує, а я обираю музику. Створюю настрій, плещуся грайливим морем навколо цієї непохитної емоційної скали. Мій майбутній чоловік справжній осередок практичності, відповідальності та різних видів надійності. Фінансової в тому числі.

Інакше батько не дозволив би цей союз.

Шкода, що весільну сукню, яку я замовила два місяці тому, не встигнуть дошити… Виготовлення мережива фріволіте займає купу часу, як виявилося.

Занадто різко смикаю блискавку, і вона застрягає, прикушує тонкий синій шовк. Тягну назад, залишаючи на тканині дрібні зачіпки…

Неподобство! Хотіла одягнути цю блузку на Новий рік – до неї ідеально пасували б сапфірові сережки, які батько нещодавно подарував.

Батько…

Відпихаю валізу та опускаюся на край готельного ліжка, тисну на повіки долонями.

У мене точно якесь помутніння – він згасає з кожним днем, а я турбуюся про недосконалий лук!

Це жахливо. Я просто не можу уявити, що тата не стане… Не розумію, як це.

Усе життя він був! Наче надпотужний магніт скеровував своїм невидимим, але незмінним полем. І я йому підкорялася.

Навіть зараз, коли він прийняв таке рішення, не суперечу.

Знаю, що волю батька мені не зігнути. І хвороба її не ослабила, можливо, ще й підсилила.

Тато завжди тримав захисний ковпак наді мною – декоративною та примхливою квіткою. І зараз я, чи не вперше, відчуваю холодні непередбачувані подихи реальності.

Ненавиджу протяги! Від них можна зловити прикрі болі в м’язах та абсолютно неестетичну застуду.

Тому я зовсім не проти, аби весілля відбулося швидше й Тимофій забрав мене у своє силове поле. У нього теж вбудований контролюючо-власницький магніт. Просто налаштований не так чутливо до мене. Але поряд з ним я почуваюся захищено. І батьку буде спокійніше за мене – Тим йому подобається.

Тож нехай, поберемося, навіть без фотосесії під ванільними магноліями…

В аеропорт ми приїжджаємо на спецтранспорті від клініки. Це карета швидкої, тільки більша та укомплектована купою сучасної апаратури.

Посадка затримується – готують злітну смугу, чи сам літак. Сьогодні сильний вітер та набридливий дрібний дощ, що застигає на всіх поверхнях ожеледдю.

Тато разом із медиками перебуває в кімнаті відпочинку, а я бездумно проходжуся віп зоною очікування. Блискучі шкіряні крісла, зелень у високих кадовбах, м’яке покриття під ногами. Ще кілька важливих персон вбивають час за гаджетами.

Ми могли б замовити спеціальний чартерний рейс. Але в таку погоду вони не літають, а батько не захотів чекати. Тож у нас будуть особливі місця в першому класі. Так, найкращі серед найкращих. Це підхід Кривецького у всьому.

Він ніколи й нічого не шкодував для мене.

Елітний-преміум-лімітед-ексклюзив – усе це про моє оточення.

Прибутки зі свого успішного ресторанного бізнесу Лук’ян Кривецький витрачає на два напрямки: розвиток справи й мене.

Але гроші, на жаль, не вирішують усіх проблем…

Нервова енергія, що курсує тілом, не дозволяє сидіти. У черговий раз минаючи бар, вирішую випити трав’яного чаю. Від запропонованого сніданку відмовляюсь.

Я дочка ресторатора. Їсти в аеропорту? Крім того, фонове хвилювання відбило весь апетит ще напередодні. Не пам’ятаю, чи вечеряла я вчора… За загальною млявістю та низьким тонусом схоже, що ні.

Однією рукою прокручую стрічку соцмережі, іншою помішую коричневий цукор поміж трояндових пелюсток. На очі трапляється оголошення від мого театру – невдовзі прем’єра. Ставлю сердечко, поширюю, пишу коментар.

Я мала виконувати головну роль у цій виставі. «Моя чарівна леді». Мені легко далися вокальні партії, і героїню я чудово відчуваю. Особливо в тій частині, де квіткарка з вулиці засвоює правила вищого світу та підкоряє серце свого наставника – професора Хіггінса.

Ми провели два загальні прогони в костюмах, коли в батька знову стався напад. На емоціях я сказала, що хочу полетіти разом. Навіть не думала, що він погодиться.

Зазвичай він тримав мене осторонь своїх проблем, а цього разу не відмовляв мене, лише кивнув із напруженим виразом обличчя.

Це вразило, аж дихання перехопило. І треба було дізнатися подробиці ще тоді! Неабияке упущення з мого боку.

Та я легковажно відпросилася в режисера на три дні. Потім ще на три дні…

Добре, що Олег Маркович ставиться до мене напрочуд лояльно. Він обіцяв тримати мою роль до останнього.

Минуло два тижні, батько слабшав, а кількість процедур, які він проходив, лише збільшилася. Тоді я сама подзвонила Зоріну та відмовилася.

Як сильно я б не горіла сценою, як довго не продиралася до неї, не могла покинути рідну людину на самоті під тими крапельницями.