Розділ 5. Світ порожніх храмів

Астрандор став першим великим містом, в яке ми в'їхали від початку нашої спільної подорожі.

Після того, як корчма «Мідний капелюх» (змінивши вивіску на «Веселий кабан») залишила злощасне село Еглінс, ми зупинялися ще в трьох селах, де попрацювали по кілька днів. І на щастя, там обійшлося без проблем. Ні сутичок із місцевими, ні зайвої уваги до Амаї, ні переслідувачів, які напали б на наш слід.

На жаль, хоч у селах ми й поповнювали потроху наші припаси, але все одно настав той момент, коли корчма просто зобов'язана була заїхати в більш-менш велике місто, щоб як слід закупитися заради подальшої своєї роботи. До того ж, розпочався новий місяць, а це означало, що Вейту, щоб не втратити свою ліцензію корчмаря-підприємця, потрібно було заїхати до податкового відділення, щоб занести ретельно заповнений звіт про свої доходи та витрати, разом з яким сплатити відсоток із прибутку володарю земель, на яких зараз працював.

До речі, залишаючи графство, Вейт зобов'язаний буде так само заскочити в найближче до його кордонів місто з податковим відділенням, де повідомити, що з певного числа залишає володіння лорда Сарденбелла, і відзвітувати за ті дні з початку місяця, протягом яких тут працював. Коли ж сплатить податок і отримає всі печатки, він не матиме права займатися підприємницькою діяльністю, доки не перетне межі найближчого графства, покровителю якого сплачуватиме податки вже після цього, займаючись своєю справою на його територіях. Там йому потрібно буде так само заскочити в найближче до кордону місто з податковим відділенням, де отримати всі необхідні печатки про початок роботи на цих землях.

Як не важко здогадатися, все це було дуже клопітно. І з цієї самої причини мандрівні корчми, прибуваючи в якесь графство, працювали там досить довго, перш ніж перебиратися в наступне.

Втім, до цього дня нам було далеко. Поки що перед персоналом корчми стояли простіші завдання. І заради їхнього виконання ми, для початку, в'їхали в Астрандор: гарне процвітаюче місто, життя в якому вирувало навіть глухої ночі.

Роботи з наповнення холодильної камери і комор було вдосталь. Тож ледве візок корчми зупинився на стоянці, ми всі зайнялися справами. Вейт одразу пішов у податкову, а заодно дізнаватися, де тут можна якнайдешевше розжитися гарним вугіллям. А нас з Амаєю відправив на ринок — придивитися до продавців і знайти, у кого чого ми візьмемо у великій кількості. Заодно домовитися з цими людьми про оптові закупівлі, якщо вони зможуть у потрібні терміни підготувати необхідну кількість товару.

— Нічого собі, навіть у Грендорі не було таких храмів, — свиснула дівчина, проходячи зі мною повз соборну площу.

І я, якщо чесно, ніколи не була в Грендорі, тим більше не бачила, які там є храми. Але при цьому навіть не сумнівалася, що будівля переді мною воістину унікальна! Величезна — вища за всі міські будівлі. А ще неймовірно красива, навіть із фасадів.

Щоправда, всередині, крім позолоти, по суті нічого не було. І справа навіть не в релігійному скептицизмі!

Просто у цьому світі бог був мертвий. Вже тисячу років.

Згідно з легендами, богиня Марніка загинула у битві, захищаючи людей від породжень пітьми. І з того часу храми були не місцем, де поклонялися їй і молилися. А місцем, де її оплакували, щоразу повторюючи, що все одно пам'ятають і шанують її, навіть цілу епоху потому. Ім'ям її пам'яті називали при народженні, вінчали і проводжали в останню путь.

Звичайно, активність парафіян у храмах мертвої богині була значно нижчою, ніж якби вона все ще залишалася живою. Що ж тут поробиш? Дякуйте хоч, що не забули.

— Так, схоже, місцеві неслабо шанують пам'ять Марніки, — нарешті промовила я. І переставши витріщатися на розкішну будівлю храму, спрямувала погляд до більш мирських місць. А саме — до входу на територію першого міського ринку.

Занурившись у вир торгових рядів, ми швидко знайшли те, що нам потрібно, ще й у кількох варіантах. Тому вдалося навіть трохи поторгуватися, обравши в результаті точки, в яких товар нам відпускали за найбільш вигідною ціною.

— Але взагалі, звичайно, я дивуюсь вам, дівчатка, — тяжко зітхнув один із торговців, у якого ми придивились чудову індичатину.

— Тобто, дивуєтесь? — трохи розгубилася я.

— Ну, ось так взяли і працюєте в мандрівній корчмі в такий час…

— Вибачте, не впевнені, що розуміємо вас, — несміливо промовила Амая. — Ви про що взагалі?

— Та про того корчмаря-вбивцю, — здригнувся він.

— Що-що?! — синхронно скрикнули ми.

— Невже не чули? — трохи недовірливо покосився чоловік. — Адже вже третій місяць по графству ходять чутки про корчму на колесах, співробітниці якої вмирають. А точніше, їх вбивають, — пробурмотів він. — Схема одна й та сама: молода гарна дівчина наймається в корчму, якій потрібні працівниці — як правило, офіціантки. Корчма залишає місто чи село, якийсь час дівчина ще пише листи додому, якщо в неї хтось є. А потім зв'язок із нею обривається. Кілька таких зниклих знаходили по-звірячому вбитими — одну рибалки виловлять, іншу собаки мисливців знайдуть у лісі… Але більшість так і вважаються зниклими безвісти. Слідчі, які взялися за цю справу і ганяють по всьому графству, нарахували вже майже два десятки дівчат, які найнялися в корчму на колесах, про яких нічого не було чути незабаром після того, як вони поїхали з новим роботодавцем.