Розділ 2. Вперед, за обрій!

Отже, від сьогоднішнього дня я ставала повноправною співробітницею корчми «Мідний капелюх» та найманою працівницею її господаря, Вейта Мелінора. Абсолютно нетактовного веселуна, який, як виявилося, ще й любитель підглядати за молоденькими дівчатами!

Тим не менш, він не кинув мене, незважаючи на ризик для власної шкури, і це вже трохи давало надію на те, що мій новий роботодавець справді не така вже й погана людина. Однак цій людині однозначно було що приховувати, і це насторожувало. Як і те, що цей світловолосий симпатичний нахаба середнього зросту виявився напрочуд добре тренований — ніколи б не подумала, що у простих корчмарів бувають такі м'язи!

…Ну гаразд, так-так, визнаю: я й сама виявилася не кращою за нього в плані підглядань!

— У замкову шпарину не дуже добре видно, заходь, роздивись краще, — реготнув він, обернувшись у бік дверей, і глузливо підморгнув.

Відчувши, як спалахнули щоки, я відскочила і втекла коротеньким коридорчиком до головної зали корчми. Була вона, щоправда, зовсім маленькою, на п'ять посадочних місць, і ті за барною стійкою. Переважна більшість відвідувачів, коли заклад працював, розміщувалася на вулиці біля нього, за столиками, які розкладалися за велінням складного механізму, варто було натиснути на пару кнопок і важелів. Наразі вони, у складеному вигляді, знаходилися тут же, розташовані біля стіни головної зали.

Блін, як він узагалі зрозумів, що я за дверима стою? А ще…

У пам'яті знову спливла його міцна, широка спина... вкрита безліччю старих шрамів.

Трясця, і чого мені здається, що я не до зовсім звичайного мандрівного корчмаря на роботу влаштувалася? Як мінімум, минуле в нього було бурхливим. Сподіваюся, він хоч не якийсь розбійник, який використовує цю корчму просто для прикриття. Тому що тоді я неймовірно вляпалася по що тільки можна. Знайшла, називається, в чиїй компанії тікати від «мерзотника-чоловіка, який дістався у спадок від попередниці»…

— Ну що, вирушаємо, — скомандував Вейт, зазирнувши до зали корчми. — Міська брама має відчинитися за півгодини, тож не будемо тут затримуватись. Гадаю, люди твого чоловіка вже почали пошуки, навіть якщо поки не доповідали йому про те, що ти зникла. І в першу чергу обшукуватимуть саме великі міста, розраховуючи на те, що зніжена високородна леді спробує влаштуватися там з комфортом, а не бігатиме по селах. Те, що ти не продала тут нічого зі своїх коштовностей, звичайно, грає нам на руку, але як мінімум собаки їх сюди приведуть.

— Не приведуть. Дорогою до міста я спеціально увійшла річку, пройшовши вниз за течією, щоб збити собак зі сліду, — посміхнулася я.

— А я бачу, ти не дурна, — реготнув Вейт. — Отже, можна практично не боятися того, що собаки приведуть погоню прямою слідом до моєї корчми. І все ж, краще не випробовувати долю. Припасів я вже накупив, а основний дохід мандрівних корчем саме у селах і маленьких містечках. Тож вирушаємо.

Пройшовши слідом за ним, я опинилася в кімнаті керування, яка віддалено нагадувала кабіну вантажівки, тільки з великою кількістю різноманітних кнопок, важелів та стрілочних індикаторів. Де Вейт, застрибнувши на широке шкіряне сидіння (де могли поміститися не те, що двоє, а навіть троє), поплескав по потертій сидушці поруч із собою і сказав:

— Давай, сідай!

Трохи розгубившись, я несміливо кивнула і присіла. При цьому досить далеко, щоб цей нахаба ще не надумав під час поїздки мене облапувати, нібито випадково торкаючись... різних частин мого тіла.

— До речі, заплети волосся в косу, щоб менше в очі кидалося, — кинув він, передаючи мені стрічку, дістану з бардачка, і хустку. — Так ти більше будеш схожа на робітницю корчми. До речі, щоб ти знала, працювати на кухні і обслуговувати відвідувачів теж не здумай мені з розпущеним волоссям! Воно в тебе, звичайно, дуже гарне, і тобі пасує так ходити… але бачити твої руді волосинки у замовлених стравах наші відвідувачі будуть, все ж таки, не готові, — реготнув він. А потім, підморгнувши, додав: — Ну а особисто для мене, після роботи, волосся можеш і розпускати, мені воно справді подобається.

— Я тобі не елемент інтер'єру, — зніяковіло пробурчала я, квапливо зав'язуючи хустку щільним вузлом на потилиці, поверх щойно заплетеної на бік товстої коси.

Засміявшись, Вейт завів двигун і потягнув кілька важелів. Почувся свист пари, клацання шестерень і гуркіт, з яким цей «стімпанк-трейлер» з повним вугілля причепом рушив з місця. І в цей момент я зрозуміла одне: даремно, ой даремно я скаржилася на жорсткий хід старих бабусиних сьомих «Жигулів»! Тому що в порівнянні з ЦИМ вони просто пурхали дорогами мого рідного Запоріжжя, немов BMW по ідеально рівному автобану!

Не минуло й години, як за поворотом я побачила крізь лобове скло потужну міську браму, біля якої поки що, завдяки ранній годині, ще не зібралася черга з бажаючих покинути місто або навпаки, в'їхати в нього. Перед нами я побачила лише пару купецьких парових возів, та один паромобіль.

— Поводься природно, і не переживай, — сказав Вейт, вирулюючи до пропускного пункту. — Все буде гаразд… якщо, звичайно, люди твого благовірного ще не встигли розіслати вартовим великих міст гінців із твоїм описом.

Ой.

Якось у цей момент у мене душа трохи пішла в п'яти.

Так, не нервувати, не нервувати… Я сказала, не нервувати! Адже минуло не так багато часу від моєї втечі, і тим більше — з того моменту, як люди лорда Лейрона Сарденбелла виявили мою відсутність, обшукали маєток свого пана і переконалися, що мене там справді немає. Навіть більше, готова закладатись, минула не одна година, перш ніж вони, зрозумівши це і не знайшовши жодних записок із вимогами викупу, нарадилися і дійшли висновків про те, що робити далі. А коли собаки загубили слід біля тієї річки, де я входила у воду, і вони переконалися, що так просто мене не знайдуть… Мабуть, тільки тоді вони й почали розсилати гінців великими містами. Гінці, у свою чергу, передавали повідомлення до центрального штабу міської варти, і вже звідти інформацію про зниклу леді будуть розносити до всіх відділків населеного пункту. Серед того — постовим на в'їзді. Як-не-як, телефонів і телеграфів у цьому світі поки що ніхто не винайшов. Як і магічних вундервафель, здатних моментально передавати інформацію на великі відстані. Максимум — поштові голуби іноді літали… та й то з важливими дорученнями, ще й на відносно невеликі відстані, вважали за краще слати людей, бо жирні домашні голуби були улюбленим обідом для хижих птахів, яких у цій частині королівства було чимало.