Дружина-утікачка та мандрівна корчма

Розділ 1. Візьміть мене на роботу!

Я розплющила очі і зрозуміла, що до мого горла приставили ніж. Не найприємніша ситуація! Та й у принципі важко знайти людину, яка зраділа б такому пробудженню посеред ночі.

— А тепер без ігор: хто ти така? Насправді, — випалив чоловік, блиснувши зеленими очима, в яких, як не дивно, разом із твердістю, читалися розгубленість та… паніка. — Я бачив її, коли ти перевдягалася. Шлюбну мітку на твоїй спині. Ти — дружина аристократа з високого роду. Скажи на милість, що благородна леді забула в моїй корчмі та чому заявилася сюди найматися помічницею? Що ти знаєш про мене?

— Н… нічого! — Заїкаючись, пискнула я... а потім, зовсім невпопад, скрикнула: — Гей! Ти що, стежив за мною, коли я переодягалася?

Так, не найлогічне, що можна сказати в такій ситуації. І ймовірно, усвідомлюючи всю абсурдність цього мого обурення, чоловік теж добряче отетерів.

— Ну… хіба що трохи, — нарешті видав він після короткої паузи.

Стоп, то цей хлоп справді відповів на таке дивне запитання? Ще й так по-дурному відвівши погляд з виразом обличчя: «Ні-ні, що ти, я тут майже ні до чого!».

— То хто ти така і чому нав'язалася в мою корчму? — ніби схаменувшись, прошипів чоловік. — Хто тебе підіслав?

— Ніхто мене не підсилав! — не витримавши, скрикнула я. — І взагалі, якому високому лордові може стукнути в голову слати власну дружину заради стеження за якимось господарем корчми на колесах? Ким ти себе уявив взагалі, важливою придворною шишкою?!

Неначе схопившись, цей тип знову підозріло відвів погляд. Занадто підозріло. Щоправда, тепер ненадовго. І знову подивившись мені прямо в очі, випалив:

— Тоді чому сьогодні вранці ти постукала у двері моєї корчми і попросилася взяти тебе на роботу?

— Так у тебе ж висіло оголошення про те, що потрібна помічниця! Ось я і…

— Послухай-но, Мілано… якщо це, звичайно, твоє справжнє ім'я… У якій частині я незрозуміло висловлювався, вимагаючи, щоб ти цієї ж миті сказала мені, хто ти насправді така? Не хочу вдаватися в деталі, але через певні обставини я не можу дозволити собі гри в шаради. Тож негайно говори правду. І так, якщо збрешеш, лезо цього клинка потемніє, тому не раджу водити мене за ніс.

Вирішивши залишити на потім запитання: «А звідки взагалі у «простого корчмаря» такий артефакт?» (якщо це «потім» для мене, звичайно ж, взагалі настане), я приречено зітхнула і сказала:

— Я з іншого світу.

Наступну хвилину чоловік нерухомо дивився виряченими очима то на мене, то на свій клинок. Який, на його величезне подив, навіть не думав темніти.

— І так, Мілана — справді моє справжнє ім'я. Саме МОЄ. Ну а даму, в чиєму тілі я опинилася, звуть Еверіка Сарденбелл. Але з цією особливістю я не бажаю мати нічого спільного. Серед того й чоловіка.

Минуло кілька нестерпно довгих секунд, протягом яких чоловік не відпускав мого погляду... а потім, видихнувши, нарешті обережно прибрав ножа.

— Допустимо, ти справді не брешеш, — насторожено промовив він. — Тільки от я не розумію, яким чином ти, як сама стверджуєш, дівчина з іншого світу, опинилася в тілі цієї Еверіки Сарденбелл?

— Думаєш, я знаю? — пирхнула я, і підвівшись, сіла на ліжку, схрестивши руки на грудях. А для більшої переконливості ще й обурено надулася. — Останнє, що пам'ятаю, перш ніж опинилася у цьому світі…

Набравши повні легкі повітря, я на мить затримала подих, намагаючись відновити ці події у своїй пам'яті. Та вже, в день, коли все це почалося, ніщо, як то кажуть, не віщувало біди!

 

Закривши сесію, я приготувалася як слід відпочити за два місяці літа, що залишилися. Хто міг би подумати, що все зміниться за одну хвилину? Коли я побачила дитину, яка вискочила на дорогу. Прямо під колеса маршрутки, водій якої гнав своє жовте корито, як ненормальний — сто відсотків у телефоні завис замість того, щоб дивитися, куди їде!

Ні про що не думаючи, я кинулася до застиглої дівчинки і встигла відштовхнути її.

Все, що я відчула після цього, це удар, а потім стало темно і тихо. Лише через деякий час тишу змінив наростаючий гомін, який усе посилювався і посилювався. Що найдивніше, мені здалося, ніби в цьому циклічному галасі я почула голос, який, здається, звучав звідусіль:

— Тебе не було надто довго. Настав час повертатися туди, де твоє місце. Він все ще чекає на тебе.

Ну а потім…

Потім я розплющила очі і зрозуміла, що лежу в ліжку. Варто було мені трохи підвестися, і в голові запаморочилось. Але вже через секунду я просто перестала звертати увагу на запаморочення, тому що усвідомила: місце, в якому я перебуваю — не лікарня. І тим більше не моя кімната у студентському гуртожитку.

Ні, то була розкішна вінтажна спальня! Все в кавових тонах, навколо шовк і ситець, величезне ліжко з балдахіном... і туалетний столик з великим дзеркалом, кинувши погляд у яке, я побачила привабливу струнку дівчину з довгим рудим волоссям, пухкими губками та сірими очима.

Не може бути. Ні-ні-ні, цього просто не може бути!

Лише через кілька хвилин я усвідомила, що сиджу на ліжку, підібгавши коліна, і тремчу.

Де я? Що зі мною?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше