Глава 7. Про життя в гаремі

— Я завжди мріяла познайомитися з вами, — радісно всміхнувшись, поважно мовила Гюльбахар дорогою до гарему. — Єдина донька володаря... Я думала, ви дуже щасливі... Мені прикро, що я помилилася. Насправді я не хочу вас засмучувати. Лише виразити свої щирі співчуття стосовно долі шехзаде Орхана і Мурата, а також втрати султана Ферхата. Варто сказати, доля не була до вас милостива. Та ви не здаєтеся... Це захоплює. Вражає те, що ви зуміли знайти в собі сили, аби пристосуватися до нових умов. І хочеться привітати з заручинами. Це чудово, що наш падишах вирішив так. Сподіваюся, тепер все налагодиться...

— Дякую вам, — це єдине, що на слова жінки я змогла відповісти. Вона говорила зі мною, наче була мені доброю родичкою, або ж і взагалі опікункою. Цей стиль поведінки нагадував Айше султан. Вона теж могла здатися привітною покровителькою, але трощила все на своєму шляху. Я ще не бачила справжнього обличчя своєї нинішньої співрозмовниці, але не довіряти увійшло у звичку з давніх пір.

— Та насправді тепер усе теж не так безхмарно, як хотілося, — подала голос Арзу, звернувши увагу на себе. — Ваш обов'язок передбачає надсилати до свого нареченого наложниць. Певно, це дуже важко, чи не так?

Ми не встигли познайомитися, але вона вже намагалася вколоти мене. Більшого й не потрібно... Вона вже показала, що з себе представляє. Арзу султан дружити не забажала. Тепер від неї доведеться чекати, чого завгодно.

— Я виросла при гаремі. Мені знайомі його правила, тож скоритися долі не так і страшно...

— Ви маєте рацію... Це ще не найгірше, що могло з вами трапитися. Щастя, що ви досі живі, чи не так? — вона говорила так просто і впевнено, кожним словом, жестом і мімікою демонструючи своє зверхнє ставлення.

— Арзу! — насварилася на неї мати.

— Ви маєте рацію. Мені дуже пощастило вижити і зберегти титул... Втім, як і вам. Ви ж бо не народжені султаною, але стали нею. Доля обом нам усміхнулася, — привітно і з теплими нотками в голосі мовила я і широким жестом руки вказала жінкам на вітку коридору, в яку нам слід було звернути. На якусь мить запанувала мовчанка, однак її порушила Гюльбахар.

— Все правильно. Ми й уявити не могли про таку милість від Всевишнього. Коли отримали новину, одразу навіть не повірили... Хай небеса благословлять нашого султана Мехмета на довге правління!

— Амінь, — всміхнувшись, мовила я, але Гюльбахар лише розпочала говорити, тож зупинятися не збиралася.

— Він дуже мудрий і справедливий, завжди боровся за те, в що вірить, не зважаючи ні на що. Мій покійний брат, його батько, дуже пишався ним...

— Він і зараз, я впевнена, пишається, спостерігаючи за сином з Царства Всевишнього, — відповіла я. Щойно тема стала мирною, а Гюльбахар стала зовсім ніжно всміхатися, Арзу знову встрянула в розмову.

— Ви, певно, теж зраділи такому повороту подій. Якби на трон зійшов один з ваших братів, не скидати вам чорну шаль довіку. А так Хасекі станете, ось уже в палаці оселилися, гарем доручили вам... До речі, вам дуже личить цей бордовий колір. Ви, певно, за рік скучили за яскравими барвами...

— Дякую... Звісно, так і є, — погодилася, в душі зрадівши, що ми дісталися до покоїв новоспечених султанок. Продовжувати цю розмову мені не хотілося. — Ось ми й прийшли. Аги принесуть ваші речі. Коли забажаєте обідати, покличте служниць. Вони подадуть трапезу. Гарного відпочинку...

Вони не вклонилися мені, а я — їм. Кожен з нас вважав себе вищою персоною, я все ще не змирилася з тим, що більше не династійка, а ось вони у свої нові ролі влилися миттєво. І цей дисбаланс заважав нам нормально спілкуватися.

А проте вони одразу знайшли спільну мову з Біршен хатун. Особливо Арзу. Одразу після відпочинку вона вирушила в гарем на знайомство і, як доповідали мені слуги, запросила новоспечену султанську улюбленицю на гостину. Лише уявити можу, про що бесідували наодинці. Мені б хотілося розлучити цих співрозмовниць, але, на превеликий жаль, оглянути свій палац султани забажали наступного дня. А цього вечора дівчатам цілком вистачило, щоб налагодити спілкування. І, здається, навіть здружитися.

Події наступного ранку стали цьому доказом.

— Султано, сьогодні особливо холодно. Вдягніться тепліше, — простягнувши хутряну накидку, просила Фатма, допомагаючи мені зібратися в дорогу. Пертися через пів міста, аби презентувати палац тим неприємним особам в мене не було жодного бажання, проте вони самі просили про це в присутності падишаха на спільному сніданку. Куди було діватися? Довелося погодитися...

Закутавшись у накидки і плащ, я прихопила навіть муфту й вирушила до конюшні. Султани вже чекали на мене в кареті, як повідомив Аяз ага.

Проклинаючи все на світі, постаралася якомога швидше пробігти через величезний сад і ледь не з розбігу застрибнула в екіпаж, не роздивляючись, хто там є. А осіб виявилося більше, ніж мало б. Вмістившись на дивані, розглянулася... і спалахнула від обурення.

— Дар'я хатун? — забувши, що її вже так не звуть, вражено вигукнула я.

— Повелитель дарував своїй фаворитці османське ім'я, — тут же огризнулася Арзу, в той час, як дівчина покірно опустила погляд. — Як тебе тепер звати? Скажи для Мер'єм султан...

— Біршен, султано, — тихенько відповіла та.

— Сенсу не змінює, — хмикнула я. — Хто дозволив тобі покидати гарем?

— Це я запросила Біршен хатун. Разом веселіше... — знову озвалася юнка, а її мати мовчала, наче думками була десь далеко звідси. Метнувши суворий погляд у дівчину, я додала металевого відблиску в голос.

— Ви не мали права робити цього! Біршен хатун — наложниця з гарему повелителя. Їй заборонено покидати палац! Я зобов'язана невідкладно доповісти султану про це порушення.

— Впевнена, володар не буде проти дружби своєї сестри і фаворитки... — чарівно всміхнувшись, мовила вона. От же відьма малолітня!

— Ваша дружба не може виходити за межі гарему!

— Мені в тебе питати? — раптово забувши про потребу вживати «ви», перейшла на простіше звертання нахаба.