Глава 5. Наречена султана

Чи погоджуюся? А хіба в мене є вибір? Тобто він є і, певно, знайшлася б у світі дівчина, яка обрала б бідність, жебрацтво, але залишилася б вільною. Але я не така відчайдушна. Звісно, якби не Селіх, я могла б попроситися у фонд покійної Валіде султан, там прихистили б мене... Але заради племінника я змушена бути в оточенні султана, пильнувати, нарощувати силу. І зробити це в статусі Хасекі-султан не так і важко... А як бути з подружнім обов'язком... Навіть не знаю... Щось вигадаю.

Всміхнувшись кутиками вуст, я глянула в очі падишаху й м'яко промовила:

— Ви ощасливили свою рабиню, мій повелителю. Для мене велика честь стати вашою дружиною.

І нехай це буде брехнею, я не стану сваритися і щось доводити. Хитрість і жіночі чари відтепер стануть моєю зброєю.

— Прекрасно, — вдоволено всміхнувся чоловік і подав мені свою руку, дозволяючи поцілувати її. Гаразд, я поцілую і схилюся в поклоні, але коли прийде час, переді мною і моїм шехзаде схилиться увесь світ.

— Що ж, Мер'єм султан моя, я довіряю організацію весілля тобі. Воно відбудеться ранньою весною. Ти маєш пів року, щоб влаштувати все так, як лише тобі хочеться. Свято повинно бути пишним і розкішним. Таким, якого досі ще не було в Стамбулі. Ти можеш брати кого завгодно в помічники, коштів теж не шкодуй. Я накажу негайно повідомити по всій імперії про те, що наш союз відбудеться. Хай чують друзі й недруги. І, душа моя, гарем я доручаю теж тобі. Тепер ти в ньому господарка, — коли він говорив все це, так просто і водночас з долею ледь відчутної радості, я думала про те, що поки все складається, як слід. До весілля є пів року. Це чудово... Я поки можу гарно обдумати своє становище і вирішити, як бути далі.

— Хай Всевишній благословить вас. Дякую за виказану честь. Ні за що не хвилюйтеся, я подбаю про все, — прощебетала і, вклонившись, поспішила покинути покої.

— Ну що, султано? Що було? — Фатма чекала на мене біля султанських покоїв, тож варто мені було вийти, вона одразу прийнялася допитувати.

— Навесні наше з султаном весілля. Я стану Хасекі-султан і очолю гарем, — прошепотіла їй, спостерігаючи за тим, як очі в дівчини округлюються.

— А як же шехзаде Селіх?

— Я не мала виходу, — зітхнула, глянувши на дівчину. — Та мої плани не змінюються, ми лише виграємо від цього. Тепер слід подумати, як вберегтися від небажаної вагітності... Я не маю народити султану дитя... Але до цього ще пів року, щось придумаю...

Калфа не встигла відповісти. Ми наблизилися до зали наложниць, звідки долинали голоси рабинь. Слова, що вловили мій слух, не залишили мене байдужою.

— Ходить тут, наче цариця! Уявити не можу, чому повелитель покликав її у палац. Хай би сиділа в тій вежі, несла свій траур!

Цікаво, про кого ж це йшла мова? Ясна річ, що про мене. Обурена Фатма хотіла мчати вперед, щоб закрити рота наложниці, але я зупинила її, жестом руки наказавши завмерти. Мені хотілося почути більше.

— Султан призначив її управителькою гарему... Щаслива! Якби в нього була валіде чи сестра, або й дружина, Мер'єм султан не вдалося б так злетіти. Довіку не вийшла б з вежі, — почувся голос іншої рабині.

— Які дурниці! Навіть, щоб у нього був цілий гарем, він все одно привів би цю жінку. Хіба не бачили, якими очима на неї дивився! Згадаєте моє слово, скоро вона зніме свої чорні вбрання! — запевняла третя.

— Який сором! Хіба вона наважиться? Траур же не лише за чоловіком, вся сім'я її загинула! Як можна зняти чорне, коли минуло так мало часу!

— Не віриш? А я бачила, як аги несли тканини в її покої! Такі яскраві, всіх кольорів і відтінків...

— Ганьба! Яка ж вона лицемірна! Хоч би подумала про пам'ять рідних!

— Тихше, не говоріть так! Щоб не почув хтось! Це ж султана, не рівня вам, — злякано писнула одна з дівчат. Я заглянула в вікно, щоб побачити її. Це була світловолоса худенька дівчинка.

— Як її звуть? — пошепки спитала в Фатми.

— Дар'я, слов'янка, — відповіла та.

— Де ж вона султана? — озвалася та, хто звала мене лицемірною. — Одна зі своєї династії... Вона така ж рабиня султана, як і ми. Військовий трофей. Пограється з нею, а потім вб'є. Коли одна з нас народить йому сина, Мер'єм тут і ноги не буде.

— Помиляєшся... Я впевнена, що вона тепер тут назавжди. А ти припни язика, Деніз, поки не відрізали! Як почують, про що ти тут говориш, підеш на корм рибам, — мудро порадила дівчина, що досі мовчала.

— А от і ні! Я стану султаною, народжу шехзаде і правитиму тут усім! — розмріялася язиката, чим аж розсмішила мене.

— Ходімо звідси, — прошепотіла я, обравши інший шлях до своїх покоїв, який не лежав через залу.

— Ви нічого не зробите? Не покараєте їх? — вразилася Фатма.

— За неповагу прийдеться заплатити, але по-іншому, — всміхнулася я. — Влаштуй ввечері свято...

— Для султана?

— Ні, для мене. Траур завершився... Я носила його лише по моїй матері. Інші були мені знайомими, однак не близькими й рідними, щоб я ховала себе з ними. Досить уже цього. Підготуй усіх тих дівчат, що говорили про мене погано. Я хочу, щоб вони розважали нас танцями... Але не кажи до останнього для кого це і яка причина. А ще передай на кухню, хай готують святкові страви й багато. Частуватиму наложниць смачненьким. А ще подбай про подарунки...

— Все буде зроблено, — вклонившись, з хитрою усмішкою мовила служниця і миттю покинула покої. Я добре розуміла, що й навіщо роблю. Якщо мене не сприймають в гаремі, доведеться навчити їх це робити. Ховатися і сидіти в покоях я не збираюся. Це вже точно не про мене.

Коли зорі вийшли на небеса, я гордо спустилася в залу дівчат з твердим наміром провчити пліткарок. Попереджала ж, що таких не шкодують в гаремі.

— Увага! Мер'єм султан! — заздалегідь попередив про мій прихід Аяз ага, а калфи наказали наложницям стати в рівненький ряд і вклонитися.

Упевнено пройшла до диванчика, поруч з яким накрили для мене маленький столик, і зайняла почесне місце.