Глава 3. Свято для султана

Султан Мехмет

Він мав безліч справ, що геть не дивно. На вулицях міста досі збиралися бунтарі, які були проти, аби імперію очолив саме Мехмет. Але що думали раби не хвилювало падишаха. Він зумів досягнути свого і ніколи не відступить. Турбувало лише те, що маленький шехзаде Селіх так і не знайшовся. Не хотілося, щоб дитину використали в грі проти нього. Врешті він же справді не збирався вбивати невинного хлопчика, але якщо його саджатимуть на престол, намагаючись скинути нинішнього володаря, виходу не залишиться, як сумно від цього не було б. Врешті він захопив Османський трон не для того, щоб тепер пасувати. І, хоч вірити в те важко, Мехмет прагнув не влади й звеличення, а світлого майбутнього своїй імперії. Ні шехзаде Мурад, ні Орхан не могли подарувати державі надію на кращі часи. Один недоумок, який не зміг гідно правити навіть невеликим санджаком, то як впорається з величезною країною? А інший — п'яниця, що страждає самолюбством. Кому з них правити? Здавалося, сам Всевишній благословив чоловіка на те, щоб зійти на престол. Ситуація складалася таким чином, що лише дурень не скористався б. А дурнем Мехмет точно не був.

Та зараз, замість того, щоб складати плани свого подальшого правління, його увага раз у раз стрибала на спогади про знайомство з Мер'єм султан. Це була особлива жінка. Він зрозумів це, щойно побачив її вродливе обличчя.

Султанка, чию долю завжди вирішували за неї. Але вона не була безхарактерною полонянкою вежі. Як вона дивилася, як відповідала йому! Вогонь у кожній фразі! Не дарма її ім'я означає «непокірна, бунтівниця». Чорноволоса, тендітна, але така незламна. Втративши всіх рідних, не впала в депресію, не тиснула на жалість слізьми. Істинна султанка. Благородна і велична. Вона здавалася схожою на троянду, прекрасну і з колючками, не дасть себе образити. Однак, в її душі так холодно, він бачив пустку на дні глибоких очей. Істинний чоловік завжди прагне захистити жінку. Це був саме той випадок. Йому хотілося її зігріти і врятувати з полону чорного хіджабу і трауру. І врешті це в його силах. Та чи захоче вона? А втім, хіба є різниця?

— Повелителю, ви розмовляли з Мер'єм султан про шехзаде Селіха? — раптово в думки проникнув голос Явуза. Відірвавшись від споглядання за воїнами, що проводили щоденні тренування, Мехмет коротко кивнув і зиркнув в сторону палацу, немов би міг бачити крізь стіни, щоб узріти султанку. Тим часом бей не міг заспокоїтися: — І що?

— Вона нічого не знає... — мовив падишах.

— Ви вірите їй?

Питання на мільйон. Не знав Мехмет, чи вірить. Загалом який сенс їй брехати? Щоб вберегти племінника живим? А потім? Мер'єм занадто слабка, щоб вести такі ігри. В неї немає ні друзів, ні союзників. Хто підтримає її і маленького шехзаде? Їй не змагатися з армією султана. Вона не являє собою загрозу...

— Я знаю лише те, що Селіха необхідно знайти. Не думаю, що Мер'єм султан нам у цьому допоможе. Та ти все ж стеж за нею непомітно.

— Вона відправиться у вежу?

— Ні, Явузе, — чітко викарбував чоловік і ледь усміхнувся у відповідь на свої думки. — Вона — рідкісний діамант. Не гоже такій перлині гнити в тій вежі. Мер'єм султан стане окрасою мого палацу...

— Розумію, — тепер усміхався Явуз. В принципі він очікував саме цього від падишаха. Варто було лише бачити, яким ненаситним поглядом той розглядав нову знайому, аби здогадатися, що він забажає її у свій гарем. Та тут є ще один аспект. Чи захоче стати наложницею султана колишня династійка? Вона — вільна жінка, не рабиня, захоплена в країні ворога. Вона може поскаржитися кадієві*... Чи не накличе це біди? — Але ж, повелителю, чи місце їй при гаремі? Я боюся...

— А ти не бійся, — різко мовив чоловік. Явуз хотів продовжити своєї, аби врешті пояснити правителю небезпеку цієї ситуації, проте щось не дозволило йому це зробити. А тому тему було закрито.

— Поки не забув, супроводжуй завтра султану до могил її родичів. Вона хоче попрощатися... — раптом наказав правитель, перш ніж вони знову повернулися до обговорення державних справ.

*Кадій — суддя.

Мер'єм султан

Чи варто розповідати про емоції, які відчуває донька, коли приходить на могилу батька? Хороший він був чи поганий, уже не важливо. Та він був моїм, тому душу затопила жалість і гіркота втрати. Нам так і не вистачило часу, щоб познайомитися, посидіти якогось холодного осіннього вечора по-сімейному й поговорити про щось неважливе... Я навіть не знаю, чи схожа на нього бодай чимось... І вже ніколи не дізнаюся...

А брати... Хоч я стільки часу провела в їх палацах, жоден з них не став мені рідним. Жоден не питав про мої справи, моє здоров'я, моє життя... Я була для них тягарем, який скинув на них султан Ферхат. Певно, я була тягарем для всієї династії, от вони й кидалися мною одне в одного, наче бридким лантухом, який викинути не можна і тримати в себе не хочеться. Нікому не потрібна нещасна Мер'єм султан... Але сьогодні я більше не відчувала образи. Мені було прикро не стільки за себе, скільки за них. Злоба й жага до влади знищила їх, перетворила на попіл їхні амбіції і бажання. Були люди й не стало їх... Імперія стоїть, а за ними вже й не сумують...

А яка ж моя доля? Хто я? Полонянка султана Мехмета? Чи опора шехзаде Селіха? Та, хто обрала життя і потрапила в рабство? Чи та, хто зуміла привести до влади племінника? Одна з багатьох, чи єдина і важлива? Залежить лише від мене...

Коли мій хлопчик виросте і стане повелителем, я знову буду династійкою, але цього разу мене не гнобитимуть... Але якщо я зламаюся, пропадемо в трьох... і я, і Селіх, і Нілюфер...

— Прощавайте... Спіть мирно, — прошепотіла родичам і витерла сльози. Мені не слід впадати в відчай. Я повинна боротися...

— Мер'єм султан, ви в порядку? — при вході в комплекс мечеті, де спочивають покійні, на мене чекав Явуз. Певно, султан хвилювався, що я втечу, бо прикріпив свого головного слугу і помічника.