Епілог 

На широкому подвір’ї, залитому золотим сонцем, лунав дитячий сміх. Легкий, дзвінкий, як дзюрчання весняного струмка, він розливався навколо, наповнюючи повітря радістю. 

Двоє дітей: хлопчик років п’яти й маленька дівчинка, що ще трішки спіткалася на пухких ніжках, бігали босоніж по теплому мармуру тераси. Вони наздоганяли одне одного, сміялися, простягали руки до неба, немов хотіли торкнутися сонця.

— Наздожени мене! — гукнув хлопчик, махаючи сестричці долонькою.

— Наздожену! — хрипким від сміху голоском відповіла крихітка й зробила ще кілька кроків, перш ніж зупинитися, обійнявши братика за шию.

Їхній сміх лунав голосно й чисто, як дзвіночки, а в повітрі стояв аромат свіжих фініків і квітучого жасмину.

Трохи осторонь, на широкому дивані під навісом, сиділи двоє дорослих. Чоловік тримав свою дружину в обіймах, схиливши підборіддя до її волосся. Його темні очі світилися м’яким теплом, а на обличчі грала посмішка, така ніжна й справжня, яку він носив лише для неї та їхніх дітей. Жінка торкнулася його долоні й теж посміхнулась, не відводячи погляду від двох бешкетників.

— Подивися на них… Вони як сонце й місяць, такі різні й такі схожі, — прошепотіла вона.

— Вони – найкраще, що подарував нам Аллах, — відповів чоловік і поцілував її у скроню.

Дім за їхніми спинами здавався оазою. У його стінах більше не було тиші й пустоти, лише життя: дитячі крики, тупіт маленьких ніжок, аромат кави з кардамоном, затишок і любов. Тут панував мир, який обидва колись шукали серед пітьми.

А десь високо, за блакитним небом, у тихій безтілесній глибині одна душа спостерігала за ними. Вона бачила, як щасливо сміється чоловік, як розквітла жінка в його обіймах, як маленькі ніжки залишають крихітні сліди на теплому камені. І ця душа раділа. Безмежно, глибоко, світло. Бо кохання, яке вона залишила на землі, продовжило жити й творити дива.

Сонце торкалося крона пальм, а подвір’я наповнювалося сяйвом, таким самим чистим, як серця тих, хто знайшов одне одного й навчився бути щасливим.

***

Кажуть, у далекій країні, серед пісків і вітрів, була в’язниця Дар аль‑Реая. Туди не долинали співи птахів, не зазирало сонце. Лише холодні стіни й шепіт душ, що в’янули, як квіти без води. І там, серед пітьми й мовчання, жила вона, дівчина з серцем, що колись билося, наче весняний струмок, а тепер перетворилося на крихкий глечик, повний тріщин.

Та Аллах милостивий. Бо навіть серед пітьми Він посилає світло. Він послав їй чоловіка, чия душа теж була поранена, чий біль він ніс у серці довгі роки. 

Той чоловік не ламав її крила, він терпляче чекав, поки вона сама розправить їх. Його погляд не був ані гострим, ані жорстким,  він був тихим притулком для її тривог.

Чоловік узяв до рук зів’ялі пелюстки й не побоявся їхніх колючок. Полив серце дівчини добротою, ніжністю й молитвами. І троянда ожила. Її стебло випрямилось, пелюстки знову наповнилися життям. І там, де колись була лише пустка, розквіт сад.

Їхнє кохання народжувалося не з пристрасті, а зі спокою. Воно росло повільно, як світанок, який розквітає після довгої ночі. Він навчив її вірити, що торкання можуть бути лагідними. Що чоловік може бути безпечним місцем, а не пасткою. Що серце може знову ожити й битися у ритмі двох.

Дар аль‑Реая залишив шрами, але троянда навчилася з ними жити. Бо кожен шрам нагадував про одне: навіть зламану троянду можна оживити, якщо дати їй світло.

Це історія про кохання, що не знає кордонів. 

Про душі, які знайшли одна в одній порятунок.

Про диво, що приходить тихо, як світанок після довгої ночі.

Бо навіть якщо троянда в’яла в темряві, її можна оживити, якщо знайдеться серце, яке поливатиме її світлом.