Розділ 23

Ніколи не думав, що стану батьком. Не вірив, що колись триматиму на руках дитину з таким крихким личком і тремтячими пальчиками, які стискають мій вказівний палець з неймовірною силою. Це було диво. Маленьке диво, що пахло молоком.

Я сидів на краю ліжка, тримаючи нашого сина, і відчував, як серце переповнюється такою ніжністю, що навіть дихати ставало важко. Син дивився на мене широко розплющеними темними очима, точнісінько, як в Аміри, і я не міг відірватися від цього погляду.

— Ти навіть не уявляєш, який ти сильний, — прошепотів я, торкаючись губами його маленького лобика. — Ти вже зробив мене найщасливішим чоловіком у світі.

Перші дні батьківства були схожі на марафон. Ми з Амірою вчилися всього заново. Як правильно тримати малюка, як переповивати, як зрозуміти, чому він плаче. Інколи я почувався безпорадним, але коли бачив Аміру, яка хоч і втомлена, але терпляче усміхається, відчував спокій.

— Халіде, допоможи, будь ласка, — покликала вона одного разу, стоячи над пеленальним столиком. — Я боюся, що зламаю йому ручку.

— Це неможливо, він міцний хлопчик, як і його мама, — відповів я, підходячи й обережно підтримуючи сина за спинку.

Ми разом сміялися й розгублювалися, коли малюк знову починав голосно плакати. Я пробував його заспокоїти, тихо гойдаючи на руках і читаючи аяти, які пам’ятав ще з дитинства. Це дивно, але він завжди затихав під мій шепіт, наче розумів кожне слово.

Вночі я підіймався першим, щоб дати Амірі хоч трохи відпочити. Брав малюка з його ліжечка й сідав у крісло-гойдалку біля вікна.

— Ти ще не знаєш, що твої батьки роблять перші кроки у цій великій справі разом з тобою, — шепотів я синові. — Але ми обіцяємо тобі: навіть якщо помилятимемося, ти завжди відчуватимеш нашу любов.

Коли Амiра бачила нас разом, її погляд ставав м’яким і теплим. Я ловив себе на думці, що люблю її ще сильніше, ніж у той день, коли вона зізналася, що носить під серцем нашу дитину. Вона стала ще прекраснішою у своїй новій ролі, навіть коли втома лягала тінями під очима.

— Ти найкращий батько для нашого сина, — сказала дружина одного вечора, коли я укладав малого спати.

Я підвів на неї погляд і відчув, як горло стискає.

— І ти найкраща мама. Аллах зробив нас родиною, і за це я дякуватиму Йому до кінця своїх днів.

Ми обидва вчилися бути батьками, і цей шлях був непростим. Але разом усе ставало легшим. Я привозив Амiрі нові пелюшки й маленькі костюмчики для сина, смаколики, щоб підняти їй настрій, і щоразу бачив її теплу посмішку. Ми разом купали малюка, разом слухали, як він видає перші звуки, і разом тремтіли від щастя, коли він уперше усміхнувся.

У такі миті я розумів: це і є справжнє багатство. Не гроші, не вплив, не успіхи в бізнесі. А отак сидіти в кімнаті, де тихенько сопе наш син, і тримати за руку жінку, яка стала моїм домом.

***

Ще кілька місяців тому я не могла уявити себе в цьому домі, не могла повірити, що буду стояти тут, у просторій кімнаті, наповненій запахом молока й тепла, і спостерігати, як чоловік, який став моїм порятунком, стає ще й найніжнішим батьком.

Халід дивився на сина так, ніби у світі не існувало нічого більш важливого. Його обличчя було м’яким, спокійним, але я помічала тінь зворушення в куточках очей. Він нахилився й поцілував малюка в лобик, прошепотів щось арабською, і в його голосі звучала молитва.

«Аллаху, збережи його. Дай йому сили, мудрості та щастя. І зроби мене гідним бути його батьком…»

Я прикрила губи долонею, стримуючи хвилю емоцій. Очі защипало від сліз. Усе це було настільки правильним, настільки… немов створеним Небом для нас трьох.

Боялася, що не впораюся як мати. Боялася, що дар аль-Реая залишив у мені занадто багато тріщин, аби колись стати сильною для когось. Але зараз, коли я дивилася на Халіда, на його сильні руки, що тримали нашого сина так обережно, неначе той був найціннішим скарбом… Я відчувала спокій. Я знала: ми зможемо. Ми втрьох.

Я зробила крок у кімнату. Дошкандибала босоніж до крісла, бо ще відчувала втому після пологів. Халід підвів на мене погляд і всміхнувся тією своєю особливою, спокійною посмішкою, яка завжди розтоплювала моє серце.

— Не заважатиму? — прошепотіла я, сідаючи на підлокітник крісла.

— Ні. Ми з нашим сином якраз говорили про тебе, — тихо відповів Халід і доторкнувся вільною рукою до моєї щоки.

Ми обережно перезирнулися. Малюк заснув, але маленька ручка ще тримала батьківський палець так міцно, наче не хотіла відпускати. Я поклала свою руку поверх їхніх і відчула, як у грудях розквітає тепло.

— Я не знаю, чим заслужила це щастя, — прошепотіла я, не відводячи очей від їхніх переплетених пальців.

— А я досі не розумію, як Аллах зробив мене гідним тебе… і його, — відповів Халід і притис мої пальці до своїх губ.

Я схилилася до свого чоловіка й поклала голову йому на плече, відчуваючи тепло його тіла й легкий запах парфуму, який змішався з ароматом малюка. Вперше за довгий час мені хотілося лише одного: щоб час зупинився.

— Дякую тобі… за спокій, за любов, за нашого сина, — прошепотіла я й відчула, як очі знову наповнюються слізьми.