Розділ 22

Вагітність змінила мене. Мене й увесь світ навколо. Здавалося, навіть повітря в домі стало м’якшим, теплішим, наповненим невидимим сяйвом. Кожного ранку я прокидалася й несвідомо торкалася живота, який повільно округлявся, ніби перевіряючи: це правда? У мені зародилося нове життя.

Халід був поруч із самого початку. Він жодного разу не дозволив мені відчути себе самотньою. Його ніжність і турбота огортали мене, мов легкий шовк. Кожен день він запитував:

— Як ти почуваєшся, моя кохано Аміро? Чи тобі нічого не болить? Чи ти не втомилась?

І я бачила в його очах справжнє хвилювання.

Якось Халід повернувся з роботи раніше й приніс цілий кошик фруктів, які спеціально підібрав для мене.

— Свіжі гранати, твої улюблені фініки й трохи мигдалю, — сказав він, розкладаючи їх на стіл, мов найцінніші коштовності. — Це все для тебе… і для нашого маленького серця.

— Наше маленьке серце? — я засміялася, але відчула, як очі наповнюються слізьми. Він так називав дитину. І від цього мені хотілося плакати й сміятися водночас.

Коли мене почали мучити ранкові нудоти, Халід не лякався, не дратувався. Навпаки, ставав на коліна поруч із ліжка й тримав мене за руку, шепочучи:

— Я з тобою, моя кохана. Це скоро мине. Аллах оберігає вас обох.

Халід підбирав для мене найзручніші подушки, щоб я могла спати в обіймах спокою. Кожного вечора приносив мені тепле молоко з медом і розмовляв, розповідав щось, щоб відволікти. Ми сиділи на балконі, слухали шурхіт нічного вітру й дивилися на небо. Я клала його долоню на свій живіт і тихо казала:

— Він (або вона) вже знає твій голос…

Іноді Халід завмирав, а тоді шепотів:

 — Я ніколи не думав, що ще раз відчую таке щастя.

Коли я відчула перший поштовх малюка, я схопила його руку й приклала до живота. Його очі наповнилися сльозами, а голос зрадницьки тремтів:

— Він рухається… він тут… Аллаху Акбар!

Халід завжди знаходив спосіб порадувати мене. Одного разу приніс коштовний золотий перстень з написом арабською. Іншого разу кілька ніжних абай, щоб я почувалася красивою навіть у період, коли тіло змінюється.

Щовечора Халід молився поруч зі мною. Я чула, як у його дуа звучить моє ім’я, як він просить Аллаха про здоров’я для мене й дитини, про мир і благословення для нашої сім’ї. Тоді я клала голову йому на плече й думала, що щасливіша за мене жінки не існує.

Я відчувала себе коханою. Вперше за все життя сповна.

Так пролетіли місяці. Мій світ поступово звузився до кількох простих, але таких значущих речей: ритму власного дихання, тепла долоні Халіда на моєму животі й відчуття, що всередині мене росте цілий маленький всесвіт.

Останнім часом ходити стало важче. Я вже не могла так швидко підійматися сходами, як раніше, і дедалі частіше зупинялася, щоб перевести подих. Халід постійно був поруч. Навіть коли мусив виїжджати у справах, залишав Назмі стос списків: що я маю їсти, коли відпочивати, і, головне, щоб ніхто не давав мені хвилюватися.

Щоночі, лягаючи спати, він гладив мій живіт і шепотів малюкові:

— Я чекаю на тебе, крихітко… але не поспішай, дай мамі відпочити.

А я тихо сміялася й відповідала:

— І дай татові трохи більше часу приготуватися, бо він хвилюється навіть більше, ніж я.

Халід облаштував дитячу кімнату так ретельно, ніби там мав оселитися султан. Ліжечко з мереживним балдахіном, м’які килими, шафи для крихітних речей. На полицях акуратно стояли іграшки, які він замовив із різних країн: маленькі дерев’яні верблюди, музичні каруселі, м’які ведмедики.

— Ти все це робиш, ніби у нас буде не одна дитина, а ціла армія, — жартувала я.

— А може й буде… якщо ти дозволиш, — відповідав він з легкою посмішкою, але в очах я бачила: Халід говорить серйозно.

Я навчилася довіряти своєму чоловікові беззастережно. Його любов і турбота розтопили всі страхи, які я ще носила в собі після тих років у Дар аль-Реая. У Халіда я навчилася бути ніжною, навчилася дозволяти собі слабкість.

Та все ж, коли почалися перші слабкі перейми, мене охопила паніка.

— Щось не так… — прошепотіла я, тримаючись за живіт.

— Все добре, Аміро, я поруч, — Халід підтримав мене під лікоть, допоміг сісти. — Дихаємо разом. Як ми вчилися. Молодець…

Я побачила страх у його очах, але голос його залишався рівним і спокійним. Назма миттєво викликала машину, а я стискала долоню Халіда, мов рятівну нитку.

— Не залишай мене… — сказала я, відчуваючи, як хвиля болю накриває з голови до п’ят.

— Я нікуди без тебе не піду.

У пологовій залі я вже не розуміла, який час, що відбувається довкола.  І тоді, коли я вже думала, що сил не залишилося, я почула тоненький крик. Маленьке, нове життя увірвалося в цей світ.

Я заплющила очі, й сльози покотилися по щоках.

— Аміро… — Халід схилився наді мною у палаті, а в його голосі звучала радість і святобливість. — Це наш син. Аллах обдарував нас чудом.