Розділ 21

Я стояв на узбіччі дороги, де колись усе закінчилося й водночас почалося нове коло мого життя. Під ногами хрустіли дрібні камінці, вітер хитав суху траву, а в руках я тримав букет червоних троянд. Їхній запах нагадував мені про неї… про нас.

Тринадцять років.

— Саїдо… — мій голос зірвався, коли я вимовив її ім’я. Воно й досі боліло. — Пробач мені. Пробач, що я не зміг врятувати тебе тоді. Я присягався, що зроблю все, аби ти жила… але не зміг.

Я підняв очі вгору. Небо було чистим, немов слухало мене. Де б ти не була, Саїдо, я знаю, ти чуєш.

— Я стільки років не відпускав тебе. Тримався за пам’ять, за обітниці, що моє серце належатиме лише тобі. Я не дозволяв собі рухатись далі… але ти сама приходила до мене уві сні, пам’ятаєш? Ти казала: «Будь щасливим». Ти шепотіла, що десь є жінка, яка чекає на мене.

Мої пальці стиснули стебла троянд так сильно, що відчув колючки.

— Я знайшов її, Саїдо. Вона зовсім інша… але така ж світла. Її звуть Аміра. Вона була в пастці, але я забрав її звідти. І вона зцілила моє серце. Так, як колись це робила ти.

Зробив глибокий вдих. Слова йшли важко, але я мусив сказати їх уголос:

— Саїдо, скоро я стану батьком. Я не знаю, як це сталося… Я думав, що це неможливо після аварії. Але це диво. Це, мабуть, ти… Ти молилася за мене там, у височині.

Нахилився й поклав троянди на узбіччя.

— Я не забуду тебе ніколи. Але обіцяю берегти Аміру й нашу дитину так, як не зміг уберегти тебе.

Раптом я відчув чийсь теплий погляд на собі. Озирнувся  і побачив її. Аміра стояла трохи віддалік, тримаючи руки на животі. Її очі блищали, в них був сум і ніжність водночас.

— Аміро… — прошепотів я, не в силах зрушити з місця.

Вона підійшла ближче, поклала свою долоньку на мою.

— Я знаю, що сьогодні важкий день для тебе… — сказала тихо. — Але ти не один. Я тут. Ми тут.

Я взяв її обличчя в долоні, дивлячись у ці темні, глибокі очі. І раптом відчув, що цей біль, який я носив тринадцять років, починає відпускати.

— Дякую, що ти поруч, — видихнув я й ніжно притиснув її до себе.

***

Я стояла неподалік, боячись зробити крок, аби не порушити цей момент. Халід говорив… його голос був хрипким, сповненим болю й ніжності водночас. Я розуміла: він звертається до неї. До тієї, кого любив усім серцем, кого втратив так трагічно.

Його постать здавалася мені такою самотньою на тлі неба. Він стояв із букетом червоних троянд, і я відчула, як у горлі підкотився клубок. Я не мала права ревнувати, злитися чи навіть відчувати смуток. Бо це частина нього. Жінка, яка колись була його світом.

Але я знала й інше: зараз він обрав мене.

Я несміливо підійшла ближче. Кожен крок лунав у мені відлунням. Серце билося, долоні стали вологими. Що я маю сказати? Як підтримати чоловіка, який щойно поділився своїм найглибшим болем із небом?

— Я знаю, що сьогодні важкий день для тебе… — прошепотіла я, коли ми нарешті опинилися поруч. — Але ти не один. Я тут. Ми тут.

Моя рука лягла на живіт. Там, усередині, вже було маленьке серце, яке я носила під своїм. Його дитина. Наше диво.

Халід підняв голову, і я побачила в його очах стільки всього: біль, любов, подяку. Він обережно взяв моє обличчя в долоні, ніби боявся, що я розтану в його руках, як ранковий туман.

— Дякую, що ти поруч, — сказав він тихо й ніжно пригорнув мене до себе.

Його обійми були теплими, сильними. Я відчула, як моє серце заспокоюється, як розчиняється увесь страх. Ми стояли так кілька хвилин дві зранені душі, які нарешті знайшли одне одного.

Я поклала руку поверх його долоні, що вже лежала на моєму животі.

— Вона б пишалася тобою, Халіде, — прошепотіла я. — І я дякую Аллаху, що Він привів тебе до мене.

Халід затремтів, але не від холоду. То було щось глибше.

— Аміро… — його голос був наповнений емоціями, — ти навіть не уявляєш, як сильно ти змінила моє життя.

Я підняла голову й зустріла його погляд.

— А ти моє. Ти врятував мене. І ти робиш мене щасливою.

Він нахилився й торкнувся мого чола своїм, вдихаючи мій запах. І в той момент я зрозуміла: тут, на місці його найбільшого болю, ми залишимо й насіння нашої найбільшої надії.