Розділ 20

Останні дні здавалося, що Аміра стала ще ніжнішою… але й водночас відстороненою. Її погляд часом туманився думками, які я не міг прочитати. Спочатку я приписував усе її нездужанню, дружина була блідою, швидко втомлювалася, відверталася від їжі. Я не раз питав, чи їй не викликати лікаря, але вона запевняла, що це мине.

Тепер же її мовчання й розгубленість турбували мене набагато більше, ніж слабкість. Аміра ніби носила в собі якийсь важкий секрет і не могла його відпустити. Я бачив, як вона блукає домом, довше, ніж зазвичай, затримується у вікнах, обіймає свій живіт, мовби оберігаючи його. Але питати прямо я не хотів. Знав: Аміра скаже сама, коли буде готова.

І цього вечора, здається, настав той самий момент.

Ми сиділи в саду. Аміра тримала чашку кави, але так і не зробила жодного ковтка. Я дивився на неї й відчував, як серце б’ється швидше від одного лише її мовчання.

Раптом у сад вийшла Назма, тримаючи в руках білий конверт. Вона подала його Амірі. Я помітив, як різко дружина вдихнула, і в ту ж мить у її очах блиснули сльози. Мені здалося, що час спинився.

— Аміро? — тихо промовив я, але вона мовчки простягнула мені конверт.

Я взяв його, відчуваючи, як напруга збирається в грудях. Пальці розірвали край, і зсередини випав аркуш із печаткою лікарні. Кілька секунд мої очі бігали рядками, намагаючись осягнути зміст.

А потім… світ зупинився.

“Пацієнтка: Аміра бінт Салман. Результат: вагітність підтверджено.”

Я завмер. Повітря в легенях стало важким, пальці міцно стиснули папір. Думки змішалися в хаосі: страх, надія, шок, радість, – усе вдарило одночасно.

— Аміро… — прошепотів я, не вірячи, що читаю ці слова. — Це правда?

Вона дивилася на мене очима, в яких була ціла буря почуттів. Сльози котилися щоками, але губи тремтіли в ніжній усмішці.

— Так, Халіде… — сказала вона тихо. — Я… ми чекаємо дитину.

Моє серце болісно стиснулося, а потім вибухнуло теплом. Я відчув, як щось у мені розклеюється, як розбиваються роками зведені стіни. Я тремтів. Я боявся повірити.

— Аміро… я… — сльози навернулися й мені. Я вперше за багато років не міг знайти слів. Лише обійняв її так, ніби від цього обійму залежало ціле наше життя. — Це диво… Це… Ти навіть не уявляєш, що ти мені подарувала…

Я схилився до її живота й затримав там свою долоню. Серце билося так сильно, що я чув його в скронях.

— Аллах милостивий… — шепотів я. — Дякую Тобі за це…

Аміра провела пальцями по моїй щоці й обережно підняла моє обличчя.

 — Боялася, що ти… що ти не повіриш або розгубишся…

Я дивився на Аміру, й серце билося так сильно, що здавалося, воно розбудить увесь світ. Ноги не тримали мене, я опустився на одне коліно перед нею й обережно поклав долоню на її живіт.

Там під моїми пальцями зароджувалося життя. Наше життя.

— Тут? — прошепотів я, не в силах стримати тремтіння в голосі. — Тут б’ється маленьке серце?

Аміра кивнула, губи її здригнулися від посмішки, а зі щік котилися теплі сльози. Я підніс свою другу руку й обережно накрив її пальці, які теж стискали живіт.

— Аллах милостивий, — видихнув я й провів великим пальцем по її тремтячій руці. — Я думав, що ніколи не відчую цього, ніколи не побачу, як моя дружина носить під серцем дитину…

Я не стримався й притиснув чоло до її живота, закриваючи очі. Сльози котилися й по моїх щоках.

— Дякую тобі, Аміро. Дякую за те, що ти подарувала мені це диво. За те, що віриш у мене, — голос зірвався, і я зробив глибокий вдих, щоб знову знайти в собі силу говорити. — Якщо Аллах дозволить, я берегтиму вас обох. Захищатиму навіть від вітру.

Дружина провела тремтячими пальцями по моєму волоссю, а потім легенько підняла моє обличчя. Наші погляди зустрілися.

— Я боялася сказати тобі, що всередині мене життя, — шепотіла вона. — Та зараз я бачу, що твоє серце було готове.

— Моє серце завжди чекало саме на це, — я торкнувся її щоки, витер крапельку сльози й ніжно всміхнувся. — Ти зробила мене найщасливішим чоловіком у світі.

Я підвівся й обійняв її, обережно, як найдорожчий скарб. Аміра притислася до мене, поклавши голову мені на груди. Мої руки обіймали її так, ніби я боявся відпустити хоч на мить.

— Тепер ти не одна, Аміро. Ти ніколи не будеш одна, — шепотів я їй у волосся. — І наше дитя теж ніколи не буде знати самотності чи страху.

Відчував, як вона посміхається, й притис її ще міцніше. Всередині мене народжувалося нове відчуття: не просто кохання, а цілий океан ніжності й відповідальності.

— Я зроблю для тебе й нашої дитини все. Навіть більше, ніж можу уявити, — пообіцяв я.

В ту мить світ став іншим. Спокійним, справжнім, ідеальним… Бо в моїх обіймах була Аміра… і під її серцем бився крихітний, але такий важливий для мене ритм.