Розділ 19

Я сиділа в холі лікарні, стискаючи долоню Назми так міцно, ніби від цього залежало моє життя. Довкола метушилися люди: хтось поспішав у кабінети, хтось чекав своєї черги, а я наче застигла в цьому тумані тривоги й невідомості.

Назма сиділа поруч, не відпускаючи моєї руки. Її голос був тихим і лагідним:

— Все буде добре, пані… Не хвилюйтеся.

Я кивнула, та тривога тільки наростала. Серце билося так швидко, що я чула його в скронях. У голові крутилися думки: А раптом це щось серйозне? А якщо…

— Пані бінт Салман? — пролунав жіночий голос.

Здригнулася й підвела очі. Медсестра кликала мене до кабінету. Назма м’яко стиснула мою руку ще раз:

— Йдіть. Я чекатиму вас тут.

Я піднялася, відчуваючи, як ноги стали ватяними.

У кабінеті було прохолодно й тихо. Лікар привітно всміхнувся, але його погляд був уважним.

— Сідайте, будь ласка. Ми зробимо кілька аналізів і обстежень, щоб зрозуміти причину вашого нездужання.

Усе відбувалося, як у тумані. Я простягала руку, коли брали кров. Відповідала на запитання про самопочуття, цикл, харчування, але відчувала, що мої думки розпадаються на тисячі уламків.

Години тяглися нескінченно. Ми з Назмою сиділи в холі, чекаючи результатів. Жінка щось тихо говорила, але я майже не чула. У голові пульсував лише один голос: Що, якщо…

І знову чути:

— Пані бінт Салман? 

Я піднялася й пішла до кабінету, відчуваючи, як серце стискається, наче його здавив чиїсь невидимі руки. Лікар чекав на мене, тримаючи теку з результатами. Його обличчя було спокійним, але в очах світилася м’яка теплота.

— Сідайте, будь ласка, — сказав він.

Я сіла, ковтнувши клубок тривоги.

— Ми перевірили всі показники. І причина вашого стану… цілком природна. Ви вагітна.

Світ завмер. Я дивилася на лікаря й не могла вимовити ні слова. Вагітна?

— Що? — прошепотіла я, не вірячи власним вухам.

— Ви чули правильно, — підтвердив лікар. — Ваш організм переживає зміни. Саме тому ви відчували нудоту, втому й запаморочення.

Я сиділа, мов остовпіла, й лише дивилася на нього. Але ж Халід… він казав… шанс один на тисячу…

— Я… я не можу в це повірити, — нарешті прошепотіла я, прикриваючи долонею рот. У грудях піднялася хвиля тепла й страху водночас.

— Це правда. Вітаю вас, пані, — лікар посміхнувся й поклав теку  на стіл.

Повільно піднялася й вийшла в коридор, ніби крокувала крізь сон. Назма одразу підвелася й тривожно заглянула мені в очі.

 — Що вони сказали?

Я дивилася на неї, а слова застрягли в горлі. Губи затремтіли, і сльози раптом наповнили очі. Я тихо прошепотіла:

— Назмо… я вагітна.

Назма прикрила рот рукою, а потім обійняла мене так міцно, що я нарешті змогла вдихнути.

— Хвала Аллаху, — шепотіла вона. — Хвала Всевишньому за таке диво…

Я притискалася до неї, ще не вірячи до кінця. Я вагітна…

І лише одна думка билася в серці, сильніше й сильніше: Що скаже Халід?

***

Я сиділа в авто, дивлячись у вікно, а світ за ним здавався нереальним. Люди йшли вулицями, хтось поспіхом, хтось із дітьми за руку, сміялися, говорили… а я мовби опинилася в іншій реальності, відокремленій від них прозорою, але міцною стіною.

Вагітна… Ці слова дзвеніли у моїй голові, наче мідні дзвони. Я торкнулася живота крізь тканину абаї, обережно, несміливо, так, ніби там уже спало крихітне життя. Невже всередині мене хтось є? Моя дитина?

Серце стиснулося, а в очах защипало від сліз. Я не вірила. Не могла повірити. Щастя й страх змішалися в мені так сильно, що здавалося, я не витримаю.

А ще думки про нього… про Халіда. Що він скаже? Що відчує, коли дізнається?

Халід говорив, що шанс стати батьком для нього мізерний, майже неможливий. Я пам’ятаю наш вечір, його тихий голос, наповнений сумом, коли він зізнався, що вважає себе неповноцінним чоловіком… І я тоді поцілувала його, прошепотівши, що більшого щастя, ніж бути з ним, мені не потрібно.

А тепер… Всевишній послав нам диво. Чи повірить він у нього?

Моя рука ковзнула вниз і знову лягла на живіт. Я закрила очі й зробила глибокий вдих, відчуваючи, як гаряче повітря наповнює мене й трохи заспокоює тремтіння.

— О, Аллаху… — прошепотіла я, піднімаючи обличчя до неба, де крізь тонкі хмари пробивалося сонце. — Дякую Тобі за цю милість, за цей дар, про який я й мріяти не сміла…

Губи тремтіли, а сльози котилися самі собою.

— Дай мені сили, дай здоров’я цьому малюкові… зроби так, щоб я змогла виносити його й виростити праведною людиною.

Моє тіло ще пам’ятало холодні стіни Дар аль-Реая, де я колись була лише тінню себе. А тепер… тут, у домі Халіда, з серцем, що билося під його крилами, я оживала.