Розділ 18

Повернення Халіда наповнило дім теплом і спокоєм, якого я так чекала всі довгі дні його від’їзду. Щойно він переступив поріг, у мені щось розтануло. Мов сніг, що стоїть до останнього, а потім віддається весні. Я вслухалася в його голос, відчувала дотики його рук до своїх долонь і хотіла лише одного: залишитися поруч із ним, ніби цей світ закінчувався на наших обіймах.

Та водночас я відчувала, що з моїм тілом відбувається щось дивне.

Ще напередодні мене мучила слабкість. Я сиділа в кімнаті, а у грудях наростала тривога. Голова паморочилась, ноги ставали ватяними, нудота підкочувала хвилями, ще й така раптова й огидна, що хотілося лише закрити очі й забутись у сні.

Я майже не їла. Звичні сніданки, до яких мене привчив Халід, здавались нестерпними. Аромат кави, який ще вчора тішив і розслабляв, сьогодні викликав несподівану відразу. Я навіть не могла пояснити цього.

— Пані Аміро… — почула я тихий голос Назми, яка зайшла до кімнати, несучи тацю зі свіжими фруктами й трав’яним настоєм. — Ви сьогодні знову нічого не їли. Це недобре… пан Халід буде хвилюватися.

— У мене просто немає апетиту, — прошепотіла я, опускаючи погляд.

— Але ж ви бліді й слабкі… — її очі наповнилися турботою, а в голосі відчувалося занепокоєння. — Це вже не вперше. Я помітила, що вам часто недобре.

— Можливо, я просто стомилася, — спробувала я відмахнутись, та в грудях закралася тривога.

Назма наблизилася й обережно сіла поруч. Її теплі долоні накрили мої руки.

— Ви не маєте так мовчати, пані. Ви віддаєте турботу пану Халіду, а тепер дозвольте йому віддати її вам. Може, це щось серйозне. Може… — вона замовкла й поглянула на мене значно уважніше. — Я бачу у ваших очах щось нове… Чи ви не задумувались, що це може бути не втома?

Я перевела подих і відчула, як усередині мене ворухнулася думка, яку я досі не наважувалася визнати.

“А раптом…?”

Серце забилось сильніше.

Я поклала руки на живіт, так обережно, ніби боялася розбити щось тендітне. Сама від себе я не чекала такої реакції, але тепер у мені виникло дивне поєднання страху й невідомої ніжності.

— Назмо… не кажи нікому, добре? — прошепотіла я, відчуваючи, як у грудях наростає тривожне тепло. — Спершу я сама повинна дізнатись напевно.

— Я нічого не скажу, — запевнила вона й ніжно стиснула мою руку. — Але, пані, хай там що… пан Халід оберігатиме вас. Я бачу, як він дивиться на вас.

Я мовчала, опустивши погляд. Мені хотілося вірити, що я справді можу подарувати йому щастя. Що моє тіло, яке так довго пам’ятало біль і відторгнення, тепер здатне нести в собі щось нове й світле.

Але якщо це правда… як я скажу про це Халіду?

Чи дозволить він собі зрадіти? Чи не нагадає це йому про втрату, яка колись розбила йому серце?

***

Думки не відпускали мене весь день. Я намагалася знайти раціональні пояснення, але кожного разу серце починало битися швидше, а долоні ставали вологими. І що більше я згадувала слова Назми, то сильніше в мені нуртувала тривога, змішана з ніжною надією.

Та в пам’яті виринали слова Халіда. Ті, які він колись промовив із таким спокоєм, ніби давно прийняв своє життя: “Кажу відразу, щоб бути щирим з тобою. Я не можу мати дітей, Аміро. Я безплідний…”

Я міцніше стиснула пальцями край ковдри й заплющила очі. Чи справді може бути таке диво? Чи маю я право навіть думати про це?

Коли ми ввечері лягли разом, я довго лежала мовчки, дослухаючись до рівного дихання Халіда. Хотіла сказати, але не могла знайти слів. Лише відчувала тепло його тіла поруч і дивувалася, як цей сильний, мовчазний чоловік став для мене цілим світом.

Я повернулася обличчям до нього й наважилась порушити тишу:

 — Халіде… — мій голос звучав тихо, обережно.

Чоловік повернувся до мене, і його очі, темні та глибокі, спинили мій погляд.

 — Так, Аміро? — лагідно промовив він.

Я ковтнула повітря й запитала:

 — Ти… ти казав колись про… безплідність. Це правда?

На мить Халід завмер. Його обличчя затягла тінь. Пальці, що досі ніжно торкалися моєї руки, повільно стиснулись, наче він шукав у собі сили заговорити.

— Так, — відповів він після довгого видиху. Його голос звучав глухо, важко. — У тій аварії я втратив усе. Дружину, сина… і себе. Я тоді теж сильно постраждав. Лікарі зробили, що могли, але… сказали, що шанс, щоб я став батьком, один до тисячі. Можливо, навіть до мільйона.

Халід  відвів погляд, і мені здалося, що в його очах промайнула гіркота.

 — Я звик думати про себе як про… неповноцінного чоловіка. Я ніколи не хотів, щоб ти відчувала себе позбавленою чогось поруч зі мною. Мені болить думка, що я можу не зробити тебе… повністю щасливою.

Слова Халіда стисли моє серце. Я торкнулася його щоки й змусила знову подивитися на мене.

— Халіде… — прошепотіла я, а в горлі стояв клубок. — Ти вже зробив мене щасливою.

Він хотів щось відповісти, але я не дала. Мої губи знайшли його губи в тихому, тремтливому поцілунку, повному ніжності й вдячності.