Розділ 17

Я повертався додому з відчуттям, що за цей тиждень помолодів на кілька років. Мої дні в Америці минали серед дзвінків, зустрічей, цифр і планів, але навіть у найбільш напружені моменти я ловив себе на тому, що думаю не про документи чи угоди. А про неї. Про свою Аміру.

Коли літак торкнувся землі Ер-Ріяда, я відчув дивне полегшення. Наче повертаюся не просто в дім, а в місце, де серце нарешті зможе відпочити.

Шлях від аеропорту до маєтку видався коротким і водночас нескінченним. Я вдивлявся у ніч за вікном машини, а думки розліталися, як іскри. Чи добре вона спала? Чи їла? Чи не почувалася самотньою? І чомусь мене мучив страх: а якщо Аміра зрозуміла, що помилилася? Що я їй не потрібен…

Ворота відчинилися плавно, й машина в’їхала на подвір’я. У грудях щось тремтіло, як у юнака, який повертається до коханої після довгої розлуки.

І тоді я побачив її.

Аміра стояла на сходах у карамельній абаї з тонкою вишивкою, її обличчя осявав теплий світильник при вході. Волосся було підібране в акуратний хвостик, тонкий золотий ланцюжок спадав на шию, а сережки з перлами мерехтіли ніжно, як вранішня роса.

Але не це змусило мене затамувати подих. А її очі. Вони світилися такою глибиною й теплом, що мені здалося: я дивлюсь у саме небо.

Я вийшов із машини й кілька секунд просто стояв, дивлячись на неї. Серце відмовлялось вірити, що ця жінка – моя дружина. Що вона чекає на мене.

— Ти… така гарна, — тільки це й зміг прошепотіти, підходячи ближче.

— Я чекала на тебе, Халіде, — її голос був тихим, але у ньому звучало щось таке, від чого земля під ногами переставала бути твердою.

Я більше не витримав. Пройшов кілька кроків, узяв її обличчя в долоні й нахилився, щоб вдихнути аромат її парфумів. Мої руки тремтіли.

— Ти не уявляєш, як мені тебе бракувало… — голос зірвався на шепіт.

Я притиснув її до себе так, наче хотів вплести її силует у своє серце. Аміра не пручалась, лише обійняла мене, поклала голову на мої груди. І цього було досить, щоб я відчув: я вдома.

— Без тебе тут було порожньо, — її слова пройшли крізь сорочку й обпалили шкіру.

— А без тебе навіть світ здавався чужим, Аміро. — Я поцілував її у скроню й провів пальцями по її спині, відчуваючи, як дружина тремтить. — Ходімо всередину, — тихо сказав я. — Але спершу дозволь подивитися на тебе ще трохи… Я хочу запам’ятати цей момент.

Аміра засоромлено опустила погляд, а на її губах з’явилася тремка посмішка.

Я провів її до вітальні, але так і не зміг відірвати руки від її талії. П’янкий аромат, лагідний погляд, щира посмішка… усе це полонило мене повністю. Ми йшли повільно, неначе боялися, що кожен крок розвіє цю магію зустрічі.

— Ти скучив за домом? — запитала Аміра, зупинившись біля вікна. Її голос був м’яким, а погляд, спрямований на мене, таким глибоким, що мені довелось перевести подих.

— Я скучив не за домом. Я скучив за тобою, — тихо відповів я, торкаючись її щоки.

Вона засоромлено опустила очі, і я провів пальцями по лінії її підборіддя, змусивши підняти погляд.

— Аміро… — я прошепотів її ім’я так, наче воно саме було молитвою. — Ти не уявляєш, як часто я уявляв цей момент.

Я нахилився ближче й ніжно торкнувся губами її чола. Потім опустився нижче й вперше за цей вечір поцілував її в губи: легко, обережно, наче боявся злякати. Аміра затремтіла в моїх руках, але не відсторонилася. Навпаки, поклала долоні мені на груди, немов перевіряючи, чи моє серце б’ється так само швидко, як її.

Пригорнув її до себе, відчуваючи, як по тілу розливається тепло. Це була не пристрасть, це було щось глибше. Щось про любов, довіру й прийняття.

— Я досі не вірю, що ти моя, — зізнався я, вбираючи в себе кожен подих цієї жінки. — Що я маю право тримати тебе ось так…

— Але це правда, — шепоче вона, усміхаючись мені крізь легке хвилювання. — Я чекала на тебе, Халіде.

Я хотів сказати ще щось, але помітив, як посмішка Аміри тьмяніє. Її обличчя стало блідим, а долоня мимоволі ковзнула до живота.

— Аміро? — я відчув, як у грудях защеміло. — Що з тобою?

— Не знаю… — прошепотіла вона, а її пальці стиснули мою руку. — Мені… якось дивно…

Дружина різко відвернулась і прикрила рот долонею. Я встиг підхопити її, коли вона хитнулася.

— Сядь… повільно, — я опустив її на диван, а сам став на одне коліно поряд, тримаючи за холодну руку. — Що ти відчуваєш? Нудота? Запаморочення?

— Так… Нудить, — зізналась вона, і на очах блиснули сльози від сорому. — Пробач… я не знаю, чому…

— Не проси пробачення. — Я підняв її долоню до губ і поцілував. — Ти моя дружина. Моє серце. І якщо тобі зле – це перше, що зараз має значення.

Я жестом покликав Назму й тихо, щоб не налякати Аміру, попросив принести води. Сам залишився біля дружини, проводячи пальцями по її скроні.

— Можливо, це просто втома, — прошепотів я, намагаючись приховати тривогу. — Я залишусь поруч, — пообіцяв, дивлячись, як Аміра поволі заплющує очі й робить кілька глибоких вдихів. — Ти зараз відпочинеш. І все буде добре.