Розділ 16

Повітря тут не пахло нічим ні життям, ні надією. Воно було застиглим, важким, мов затхла вода у зачиненій кімнаті. Стеля така низька, що хотілося пригинатися, пліснява на стінах, а світло жовте. Мої босі ноги торкались холодної плитки і я здригалася. 

— Швидше! — крикнула одна з наглядачок, і в мені щось стиснулося.

Я не сперечалась. Уже давно ні. Я мовчки вдягала цей грубий, сірий, як попіл, одяг. Мої пальці тремтіли, коли я намагалась застебнути ґудзики на зношеній сукні, що більше скидалася на мішок для картоплі. Волосся пахло вологою, його не можна було сушити після короткого дозволу на душ.

— Руки за спину. Очі в підлогу. Не смій дихати, якщо не питають, — монотонний голос, звичний, мов фон.

Я стояла в ряді інших дівчат. Дехто стискав губи до білого. Інші опускали голови, боячись навіть кліпнути. Одна дівчина ззаду прошепотіла:

— Тримайся, сьогодні твоя черга...

Моє серце гупнуло так голосно, що здавалося, його почують.

Мене ввели до кімнати, яку я боялася найбільше. Стіни були голими. Посередині стояв стіл. І нічого більше. Ані вікна, ані дверей, які можна було б відчинити самостійно. Там чекала вона, жінка в чорному. На обличчі камінь, без емоцій. Руки холодні, як лід. Очі мертві.

— Сідай.

Я сіла.

Вона підійшла впритул, нахилилася і прошепотіла:

— Кажуть, у тебе були чоловіки. У тебе брудна душа. Ми це виправимо.

— Це неправда... — я прохрипіла, та мої слова захлинулись у повітрі.

Її долоня вдарила мене по щоці, швидко, різко. Голова відскочила набік, а губи наповнились кров’ю.

— Мовчи. Ти  ніхто! Ти тут, бо брудна. Ти заслуговуєш це.

Далі було мовчання. І біль. Вона змушувала мене мовчки сидіти годинами. У темряві. Без води. Без голосу. Лише власні думки, що точили зсередини, як кислота.

Коли я засинала від виснаження, вві сні мені снилась мама. Вона гладила мене по волоссю, а я шепотіла:

— Забери мене, будь ласка… я більше не можу.

Але її обличчя зникало, і натомість з’являлася стеля Дар аль-Реая.

Мене кидали в ізолятор. Мене принижували. Вони шепотіли про мене гірше, ніж про покинуту собаку. Вони дивились крізь мене, як крізь скло. Я боялася торкатися інших, боялася поглядів, мов би могла сама себе зрадити.

І раптом, посеред цього мороку, я побачила світло.

Хтось стояв у дверях. Високий, одягнений у біле. Обличчя розмите. Але руки простягнуті до мене. Він казав щось лагідне. Я не розуміла слів, але чула тон. Наче хтось уперше говорив зі мною, не як із в’язнем, не як із ганьбою, а як із людиною.

— Аміро... Ти не там. Ти вільна...

Це був голос Халіда.

І я прокинулася.

Кімната була темна. Серце калатало так, ніби я бігла сотні кілометрів. Пальці стискали простирадло. Губи тремтіли. Тіло ще пам’ятало, як болить, як пече, як хочеться просто зникнути.

— Це лише сон, — прошепотіла я, але в грудях стояла справжня туга.

Мій голос звучав тихо, слабко, але в очах уже блищала одна-єдина сльоза.

Я більше не була там. Та Дар аль-Реая ще довго буде виходити з мене, з мого тіла, з моїх думок, із мого серця. Бо навіть найміцніші стіни залишають тріщини в душі.

Прокинулась різко, мов виринула з глибини темного колодязя. Серце гупало в грудях так, що я на мить не могла дихати. Руки стиснули край простирадла, а очі металися по кімнаті, шукаючи... не знаю чого. Напевно, виходу або порятунку. Підсвідомо я чекала, що побачу сірі стіни, іржаву решітку на вікні й двері, які ніколи не відкриваються зсередини. 

Але переді мною були м’які складки кремової тканини, оздоблені узорами на стелі, знайомі тіні від фіранок і ніжне світло, яке просочувалось крізь мереживо.

Я вдома. У домі Халіда.

Глибокий вдих. І ще один. Я простягла руку, торкнулась подушки, вона пахла ніжно, чисто, зовсім не як у Дар аль-Реая. Я прокидалась тут сотні разів, але лише після таких снів приходить справжнє усвідомлення, що це не в’язниця, а безпечне місце. Що я не сама. І що сьогодні він повертається.

Мій Халід.

Моє тіло ще зберігало тремтіння сну, але серце починало битися інакше. Уперше за тиждень я знову відчула, як пульсує щось тепле: передчуття зустрічі. Я швидко сіла, зсунула ноги на теплий килим, обійняла себе руками й видихнула, мовби знімала з себе важке покривало минулого.

Сьогодні Халід повертається. І я маю бути готова.

Я зібрала волосся у вузол, піднялася і підійшла до дзеркала. У відображенні була я. У довгій, м’якій сорочці, з трохи розпатланим волоссям і очима, що ще ховали сліди ночі. Але в цих очах з’являвся вогник. Я хотіла, щоб Халід побачив мене щасливою. Я хотіла, щоб він знав: я чекала.

Натиснула дзвіночок, через кілька хвилин у дверях з’явилася Назма.

— Все добре, пані? — занепокоєно запитала вона, одразу помітивши мої очі.

— Так... Просто ніч була важкою. Але сьогодні повертається Халід. Я хочу його зустріти, — прошепотіла я.