Розділ 15

У домі було тихо.

Незвично, порожньо. А головне без нього.

Я повільно ходила коридорами, торкалася долонею стін, які ще зберігали присутність чоловіка. Кімнати не змінилися, речі лежали на своїх місцях, усе було так, як і раніше… але щось в мені відчувалося інакше. Відсутність Халіда – не просто порожнє місце за столом чи тиша у вітальні. Це було ніби дім перестав дихати.

Коли ми прощались, я не могла відірватися від його обіймів. Халід кілька разів цілував мене у скроню, в щоку, торкався мого волосся, стискав руки, а я… я просто ховалась у нього, впиваючись у кожен подих. Ми обіцяли, що це лише на тиждень. Але тиждень без Халіда вже зараз здавався вічністю.

— Ти можеш усе, що забажаєш, — сказав він, гладячи мої щоки перед відльотом. — Мій дім – твій дім. Моє життя – твоє. Не сумуй. Тільки не сумуй, Аміро.

А я лише мовчки кивала, бо слів тоді не залишилося.

Тепер же я сиділа на веранді, загорнувшись у легкий шалик, і вдивлялась у небо, де вже давно зник літак. Мені не хотілося ні готувати, ні вишивати, ні читати. Все, що я робила раніше з насолодою, тепер стало якимось… порожнім.

Назма сіла поруч і простягнула мені чашку чаю з м’ятою.

— Не можу дивитися, як ви сумуєте, пані,  — зітхнула вона.

Я посміхнулася кутиками губ, але відвела погляд. Потім, після хвилини тиші, прошепотіла:

— Здається… я закохалася.

Назма на мить завмерла, а потім її обличчя осяяла тепла усмішка.

— Справді?

Я кивнула, стискаючи пальці на колінах.

— Так тихо, поступово… Халід торкнувся того, до чого ніхто ніколи не торкався. Не тіла, а душі. І я навіть не помітила, коли це сталося. Але коли його немає поруч, я немов не дихаю.

Назма ніжно взяла мою руку у свою:

— Це не просто закоханість. Це щось глибше, пані. Це мир, який приходить з любов’ю.

Я опустила голову їй на плече й заплющила очі. У грудях утискало. Але водночас і розцвітало щось нове. Те, що давалося мені нелегко. Те, що було страшно приймати, але ще страшніше – втратити.

Я сумувала за ним.

***

Робочий день ішов, а я ні.

Підписував документи, слухав звіти, давав вказівки… і ловив себе на тому, що кожне друге речення моїх співрозмовників губилося в тумані думок. У голові була Аміра. Її голос, її погляд, те, як злегка закусує губу, коли хвилюється. Як зав’язує шалик перед молитвою. Як вкладає долоні в мої, ніби боїться, але все одно довіряє.

В номері готелю було надто тихо. 

Я ніколи не думав, що відсутність людини може бути такою відчутною. Здавалося, що навіть повітря тут важче. Я відкривав вікно і все одно не міг дихати.

Поглянув на годинник.

Ще трохи й буде вечір у Саудівській Аравії.

Ще трохи й зможу подзвонити.

Я відкрив телефон ще за п’ятнадцять хвилин до обіцяного часу, як нетерплячий юнак, що боїться спізнитися на побачення. І щойно стрілки дійшли до години натиснув «відеодзвінок».

Камера заворушилася і я завмер. Аміра посміхалася. Волосся прикрите легким шарфом, погляд світиться теплом.

— Салям, мій чоловіче, — ніжно мовила.

— Салям, моя дружино, — відповів я, стискаючи телефон міцніше, ніж треба.

— Як ти? Як справи? — її голос, мов свіжа вода у пустелі.

— Працюю. А думками тільки з тобою. Мій номер у готелі мовчить без тебе, Аміро. Навіть молитва звучить по-іншому, коли тебе нема поруч.

Вона легенько схилила голову, як завжди, коли ніяковіє.

— Я теж сумую. Весь дім мов замовк. Навіть Назма помітила. І… я зрозуміла, як сильно звикла до тебе. До твого голосу, рук, до твоєї присутності.

— Я скучив, — зізнався я тихо. — Мені хочеться торкнутися тебе, відчути, що ти – не сон. Хочеться просто сісти поруч і тримати твої пальці у своїх.

Аміра посміхнулась, але в очах блищала волога.

— А я рахую дні. І ночі. І думаю, як дивно: ще зовсім нещодавно я боялася навіть підвести на тебе очі… А тепер без тебе все здається порожнім.

— Аміро… — я поглянув на її обличчя в екрані, таке рідне, тепле, ніжне. — Скажи мені, що тобі привезти з цієї поїздки?

Вона на мить замислилась, легенько прикусила губу, потім зітхнула.

— Я не знаю, Халіде… Я нічого не хочу.

— Хіба немає нічого, що б ти хотіла для себе? Щось маленьке. Подарунок, солодощі, прикраса?

Аміра похитала головою, її голос став ледь чутним:

— Я хочу тільки тебе. Мені нічого не треба, крім того, щоб ти повернувся. Не гроші, не речі… Просто ти.

І в цей момент у грудях щось стислося.

Я завжди був потрібен людям як ім’я, як авторитет, як людина, яка «може». До мене приходили з проханнями, з очікуванням вигоди, з повагою, але не з чистим бажанням просто бути поруч.