Розділ 14

Я став на молитву ще до світанку. Аміра ще спала. 

Поклав чоло на килим і прошепотів:

— Аллахумма лякаль-хамд…

Слова самі лилися з грудей, ніби чекали цього моменту довгі роки.

Дякую Тобі, Аллаху, за цю жінку в моєму домі. За м’якість її серця, за тихий погляд, що говорить більше за слова. За те, що подарував мені шанс. Не на нове життя, на нове щастя.

Моє серце вже не було кам’яним. Не стиснутим. Не пустим.

Я завершив молитву, відчуваючи спокій, який наповнив кожну жилку. Потім обережно зібрав на кухні тацю: чашки з кавою з кардамоном, два фінікових маамуля, трохи халви. Я хотів бути першим, кого Аміра побачить зранку. Не як чоловік, що вимагає, а як той, хто служить з любов’ю.

Коли я відчинив двері до її кімнати, Аміра вже прокинулася. Вона лежала на боці, голова на подушці, а очі світилися м’яким світлом. Коли побачила мене, її губи розтягнулися в посмішці, не стриманій, не вимушеній, а теплій.

 — Ти знову читаєш мої думки? — прошепотіла, сідаючи на ліжку.

— Або ж Аллах вклав їх у моє серце, — відповів я, поставивши тацю на її тумбочку.

Аміра потяглася до мене, її долоня торкнулася моєї щоки.

— Ти молився?

Я кивнув.

— І просив за мене?

— Я дякував за тебе, — відповів я просто. — Бо ти – милість. І доказ того, що навіть у чоловіка з попелом замість серця може прорости щось живе.

Аміра знітилася, але не відвела погляду. Її пальці перебігли до моєї руки, обережно вплелися між моїми.

— Досі не вірю, що все це насправді. І що я можу бути для когось важливою.

Я схилився ближче, торкнувся її чола губами.

— Ти для мене не просто важлива. Ти мій спокій. Моя тиша без тривоги. Моя весна після довгої зими.

Дружина тихо засміялася й поцілувала мене у щоку.

— Мені здається, я тільки зараз починаю жити.

— А я дихати, — сказав я й обійняв її, пригортаючи до себе. Аміра притулилася, як пташка, що знайшла гілку, де можна спочити.

***

Після нашої розмови, тієї, яку пам’ятатиму до кінця життя, я не могла відвести погляду від Халіда. Його очі були сповнені ніжності, якої я не знала раніше. Його дотики були м’якими, його тиша затишною.

Сьогодні у нас був вільний день. Без зустрічей, поїздок чи сторонніх людей. Тільки ми.

— Що хочеш зробити сьогодні, моя дружино? — спитав Халід, коли ми разом складали подушки на дивані у вітальні.

— Хм… — я на мить замислилась. — Можемо разом щось приготувати?

Халід здивовано підняв брову:

— Разом? Не боїшся, що я все зіпсую?

— Якщо ти поруч, нічого не зіпсується, — посміхнулась я, і він м’яко торкнувся моєї руки.

Ми готували обід разом на кухні, де ще вчора я почувалася гостею. Сьогодні ж це був мій простір. Я замісила тісто для марґугу, традиційної страви з тонкими шматочками тіста у пряному м’ясному соусі, а Халід почистив овочі.

— Як це нарізати? Квадратиками? — він тримав баклажан у руках так, ніби то був якийсь екзотичний артефакт.

— Ні, навпіл. Тонко, але не прозоро, — я усміхнулася і підійшла ближче, прикриваючи його руку своєю. — Отак.

Погляд Халіда ковзнув по моєму обличчю, і серце ледь не вистрибнуло з грудей.

Після кухні ми разом прибирали. Халід носив рушники, я складала постільну білизну. Ми не поспішали. І в кожному погляді, у кожному дотику була тиша: добра, світла, повна згоди.

Після обіду ми сіли у внутрішньому дворику, де пахли жасмин і кава. Я поклала голову Халіду на плече. А він читав уголос вірші Нізамі. Я не розуміла всіх слів, але розуміла почуття, з якими він їх промовляв.

— Ти щасливий? — прошепотіла я.

Халід трохи мовчав. Потім відповів:

— Я жив довго. Але щасливим… став тільки тепер.

Я заплющила очі й просто сиділа так. У його тиші. У його присутності. У теплі, яке він не показував світові, але дарував мені.

Увечері ми удвох поливали квіти в саду, і Халід сказав:

— Можливо, настав час додати ще одну рослину. Щось нове, але стійке.

— Яку саме?

— Ту, яку вибереш ти.

Я посміхнулась і подумала, що, можливо, я теж, як ця рослина. Ще не зовсім вкорінилась, ще боюся вітру… але вже росту.

Бо в цьому домі мене не тільки прийняли. Мене поливають любов’ю.