Розділ 13

Коли Халід нахилився ближче, я не відвернулася. Навпаки, серце саме пішло йому назустріч. Його долоня зупинилася на моїй щоці.

Перший поцілунок був несміливим. Лише дотик, мов пелюстка торкнулась іншої. Але для мене – цілий всесвіт. У ньому не було поспіху, тільки тиша, в якій промовляло серце.

Я тремтіла. Мені хотілося бути ближче, але водночас щось стискалося всередині. Мої пальці міцніше стиснули тканину абаї, і я прошепотіла, ледь чутно:

— Я… ще ніколи не була з чоловіком. І мені… трохи лячно.

Халід не відповів одразу. Лише торкнувся мого чола своїм і сказав:

— Ми маємо весь час цього світу. Ніхто не має права тебе квапити. Навіть я. Особливо я.

Дотики Халіда були обережними, наче він торкався молитви. Він не скидав з мене одяг, він розкривав його, мов скарб, що довірено лише обраним. Абаю він знімав мовчки, ковзаючи тканиною по моїх плечах так повільно, наче запам’ятовував кожен міліметр моєї шкіри, не торкаючись до неї нічим, крім погляду.

Я стояла перед ним і не відчувала сорому. Бо в його очах не було жодної тіні хтивості, тільки святобожність. Халід бачив мене не тілом, а душею. Він торкався мене мов святині. Пестив мов тишу. І кожен його дотик, то була відповідь на всі мої страхи.

Коли я знову тремтливо зізналася:

— Я не знаю, що робити…

Халід лише усміхнувся:

— Тобі не треба нічого знати. Просто довірся мені. Я покажу тобі, що ніжність – це не слабкість. Що любов – не злам, а опора.

Його губи знову торкнулись моїх. Довше, тепліше, глибше. І в тому поцілунку я вперше відчула, як розчиняються стіни. Як у мені прокидається не рабиня обставин, а жінка. Та, яку ніхто не принижує, не змушує, не ламає. Та, яку поважають і бережуть.

У його обіймах я не зникала, я оживала.

Долоні Халіда мандрували моїм тілом не з жадобою, а з подивом. Наче він боявся зламати щось тендітне. І чим більше я відчувала цю трепетну ніжність, тим більше хотіла відповісти тим самим. Вперше я не боялася дотику. Я його шукала.

Його губи знову знайшли мої, повільно, ніби питали дозволу. Я відповіла з легкою тремтінням, але впевненіше. Мої пальці на його спині, його подих біля моєї шиї, шепіт мого імені, ніби молитва.

— Ти така красива, — прошепотів Халід, ковзаючи пальцями по моєму обличчю, ніби не вірив, що я справжня. — І така сильна.

Я усміхнулася крізь сльози. Легко, з вдячністю. У його обіймах я не була "колишньою ув’язненою", не була "чужою дружиною", не була "тією, що не знає нічого про любов". Я була просто Амірою. Жінкою, яку бережуть.

Халід не поспішав. Кожен рух був ніби обіцянка: «Я ніколи не завдам тобі болю». Коли я тривожно стиснула пальці, він схилився ближче й сказав:

— Ти не мусиш нічого робити. Просто будь поруч.

І я була.

Між нами не залишилося жодного страху. Тільки тепло. Тільки довіра. Його руки, що гладили мою спину. Його подих, що вплітався в моє волосся. І я, яка більше не тікала в себе. Я торкалася до нього з тією ж самою повагою, яку він дарував мені.

Ніч була ніжна, чиста, щира. Без сорому, тиску та без гріха.

І коли я засинала в обіймах Халіда, загорнута в теплоту його тіла й тишу серця, я подумала:

Я не зламана. Я жива. І я кохана.

***

Аміра спала, схиливши голову мені на плече. Я лежав нерухомо, не змикаючи очей. Мені здавалося, що як тільки поворухнусь, усе зникне. Що це сон, дарований лише на мить, і він розтане ще до світанку.

Я дивився на її обличчя, таке юне й водночас загартоване. На довгі вії, що тремтіли у сні. На слід посмішки, що ще залишився на губах. Вона була поруч, справжня. І довірилася мені. У всьому. І це найбільше, що жінка може подарувати чоловікові.

Я згадав себе дванадцять років тому. Порожній дім, тиша, в якій лунав лише біль. Кожен ранок був схожий на наступ пораненого, крок за кроком, без надії, без смаку. Я вчився жити без тепла. Звик. Притупив біль. Навчився ховати серце за справами, обов’язками, мовчанкою.

І ось вона. Моя тиша наповнилася ароматом її волосся. Мої кімнати звуком її сміху. Мій вечір її поглядом, несміливим, але справжнім.

Я провів пальцями по долоні Аміри. Обережно, щоб не розбудити. І промовив подумки:

«Дякую, що вибачила життя. Дякую, що дала мені шанс бути людиною, а не тінню».

Я не знав, чи вмію ще кохати. Не знав, чи зможу подарувати їй усе, чого вона варта. Але я знав точно, я хочу вчитися. З Амірою. Для неї. І заради неї.

Нахилився й обережно доторкнувся губами скроні Аміри. Вона ледь-ледь поворухнулася, затишніше влаштувалася в моїх обіймах. І знову заснула. А я просто лежав, дивлячись у стелю, де танцювали тіні нічних вогнів. І в серці було так дивно легко… ніби після довгих років бурі знову настав штиль.

Цієї ночі я не спав. Бо вперше за довгий час я не був сам.