Розділ 12

Цей вечір був іншим.

Я сидів навпроти Аміри, і шматок справді не ліз у горло. Ця жінка мовчки заполонила весь мій світ. Її погляд м’який, трохи зніяковілий змушував забувати про все, крім неї. Те, як вона виглядала сьогодні, немов сама ніч, сплетена з пелюсток і золота. Я бачив сотні жінок на офіційних заходах, на світських подіях, у колі впливових родин. Але жодна з них не мала цього: тремтливої гідності та спокійної краси, в якій жила душа.

Аміра сяяла.

Я удавав, що їм. Що слухаю її голос і водночас відповідав щось доречне. Але насправді я рахував удари свого серця. Слухав, як шепоче мій розум: підійди, доторкнись, переконайся, що вона справжня…

Я ледве стримувався. Кожен порух, кожен нахил голови, аромат парфуму, що тонко плив у повітрі, змушували мене хапатися за самоконтроль, як за рятівну соломинку.

— Тобі не смакує? — спитала Аміра тихо, і в її очах промайнуло щось невпевнене.

Я усміхнувся і поклав ложку на стіл.

— Смакує, — відповів. — Просто є речі, які позбавляють апетиту. Наприклад, коли навпроти сидить жінка, від якої не можеш відвести очей.

Аміра опустила погляд, та щоки зрадили її, бо на них з’явився той ніжний рожевий відтінок, який я вже починав впізнавати.

Ми ще трохи поговорили. Про щось буденне, здається, про подорож, яку я мав здійснити наступного тижня. Але мої думки вже давно не були тут. Вони були біля неї. Навколо її зап’ястя, де мерехтів браслет, який я подарував. У заплетених косах, у тій крихітній родимці біля скроні, яку я помітив тільки сьогодні.

— Я, мабуть, піду до себе… — мовила Аміра тихо, і встала з-за столу.

— Я проведу тебе, — сказав я швидше, ніж встиг подумати.

Жінка кивнула, не протестуючи. Ми йшли разом повільно, і з кожним її кроком я відчував, як у мені наростає щось давнє, майже забуте. Не пристрасть, ні. Щось глибше. Потреба бути поруч. Берегти. Бути прийнятим.

Її парфум, ніжний, із натяком на жасмин і щось медове,  плутався в думках. Мені хотілося торкнутись до долоні Аміри. Просто покласти свою руку зверху. Та я не мав на це права. Не сьогодні. Не поки вона сама не скаже: «так».

Вона зупинилась перед дверима до своєї кімнати. Поглянула на мене. Я вже готувався почути звичне «на добраніч», легке, мов пір’їна. Але замість слів тендітна рука Аміри обережно торкнулася моєї долоні. Пальці боязко обвили мої, і вона тихо, майже нечутно, мов у неї самої тремтів голос, промовила:

— Ходімо…

Моє серце зупинилося на мить. Потім забило сильніше. Груди стиснуло хвилею емоцій, якої я не відчував багато років. Я не рухався, бо боявся злякати цю крихку довіру. Лише глянув їй в очі. Вони світилися сором’язливим вогником, та у погляді не було страху, лише рішучість і тиха жіноча ніжність.

— Ти впевнена? — спитав я хрипло, не в змозі приховати хвилювання.

Аміра кивнула. Легко, але впевнено.

Я вклонився їй, ніби перед царицею. Це був її вибір, її жест, її запрошення. Я не міг, не мав права знецінити цього.

Ми увійшли до кімнати. Тиша тут була особливою, вона дихала пахощами її парфуму, шепотіла м’якими тканинами, сріблилася світлом лампи. Аміра стала переді мною, така ніжна і тендітна, що я боявся навіть дихати надто голосно. Вона опустила очі, мов хвилювалася, що її погляд зрадить щось надто глибоке.

— Я хочу… щоб ти залишився, — прошепотіла вона знову, наче боялася, що я не зрозумів.

— Не через обов’язок? — мій голос був тихим. — Не тому, що ми чоловік і жінка за договором?

— Ні. Тому, що ти мій чоловік у серці… — її голос зламався на останньому слові.

Я не відповів. Просто простягнув руки й обережно, майже пошепки, торкнувся її щоки. Шкіра була теплою, оксамитовою, і вся вона, мов сама довіра в людській подобі. 

Я поцілував її чоло, перший дотик, в якому не було пристрасті, лише повага, вдячність і глибоке захоплення жінкою, яка пройшла крізь пекло, але зберегла здатність дарувати любов.

Цієї ночі ми мали стати справжнім подружжям. Без поспіху, без домінування, без жодної тіні насильства. Лише двоє людей, яким довелося вчитися заново довіряти, торкатися, дихати поруч.