Розділ 11

Сонце просочувалося крізь фіранки, м’яко лягало на підлогу. Я сиділа біля вікна з чашкою холодної кави й просто дивилася на сад. Листя ворушилося від легкого вітру, птахи сідали на кам’яний мур. І в тиші було спокійно.

Дім Халіда – мій дім. Мені все ще не віриться, що я можу так думати. Що маю простір, повітря, свободу, що можу сміятися без страху, торкатися речей, не ховаючи рук, і одягати те, що мені до душі. Що мене ніхто не сварить за слова чи мовчання. І що чоловік, якого мені судилося назвати своїм ніжний і делікатний зі мною.

Халід став для мене не лише захистом. Він – мій спокій. І я бачила, як він намагається: з посмішкою приносить мені фініки, з якими я любила чай, підкладає подушку під спину, коли ми розмовляємо у вітальні, запрошує на прогулянку, питає, як минає день, і слухає по-справжньому слухає, не перебиває, не відвертається, не зникає. Його увага не була вимогливою. Вона була мов лагідне світло, що торкається, але не палить.

Учора він запитав, чи я маю бажання провести з ним вечір, просто ми двоє, наодинці, десь у затишному місці. Я не відразу відповіла. Мабуть, не тому, що не хотіла. А тому, що серце стиснулося від відчуття: це справжнє побачення. Зі мною, яка ще недавно сиділа в холодній кімнаті Дар аль-Реая. І тепер... Я вдягаю найкращу абаю, наношу легкий аромат жасмину і ловлю на собі його погляди. В них  тепло. І щось глибше.

Мені важко повірити, що я заслуговую на це. Що я жінка, яку можна кликати на побачення, якій дарують браслети, посмішки й терплячість. Але ще важче не вірити. Бо я відчуваю, як розквітаю поруч із Халідом. Як із кожного слова, з кожного його мовчання проростає щось живе в мені. Дивне, нове, тепле.

Та попри все це, щовечора, коли ми прощаємося біля дверей наших окремих спалень, я помічаю, як він знову нічого не просить. Не натякає. Не вимагає. Його не зраджує ні голос, ні жести. І це ще один доказ його поваги. Але водночас я розумію: ми вже чоловік і дружина. З дня весілля минуло чимало. А я досі не дозволила йому торкнутися себе. Навіть просто взяти за руку на довше, ніж дозволяє ввічливість.

І, мабуть, найнеочікуваніше те, що я більше не боюся. Принаймні, не як раніше. У мені вже немає тієї скутої тривоги. Є щось інше: глибоке, сором'язливе, але справжнє. І хай я ще не готова сказати це вголос, але я відчуваю: я хочу, щоб Халід був ближче. Я хочу дати йому більше, ніж подяку чи мовчазну присутність. Я хочу доторкнутися до нього не з обов’язку, а з довіри. Тому, що він – той, у чиїх обіймах я більше не боюся бути собою.

***

Рішення далося нелегко. Я довго ходила колами по своїй кімнаті, зупинялась біля дзеркала, вдивлялась у власне відображення, запитувала себе, чи готова я. Та зрештою, страх поступився місцю рішучості. Це було моє бажання, не чиясь вимога, не тиск обставин. Я хотіла зробити цей крок. Хотіла відчинити двері до чогось нового між нами з Халідом. Теплого, близького… справжнього.

Я покликала Назму. Вона була єдиною жінкою в домі, кому могла довірити таке. Я натякнула, до чого готуюся, не знаходячи прямих слів. Але вона зрозуміла. Її обличчя засвітилося лагідною посмішкою.

— О, моя пані… — прошепотіла вона. — Це правильно. І ви зробите усе якнайкраще.

В її очах не було осуду. Лише підтримка й ніжність, що огортала краще за будь-яку вуаль. Вона взяла мої руки у свої долоні й промовила:

 — Це ваш вибір. А любов... Вона завжди ляклива спершу. Але ви не одна. І ви гідні бути коханою.

Ми почали готуватись. Назма розкрила скриньку, з якої дістала найтоншу, мереживну білизну, кольору слонової кістки. Від одного дотику до тканини в мене перехопило подих, така ніжна, така жіночна. Вона заплела мені волосся у довгі м’які коси, вплела туди перлинки, підкреслила мої очі м’яким відтінком золота, а щоки ледь помітним рум’янцем. Я почувалася по-новому. Не дівчиною, яку врятували, а жінкою, яка сама обирає свій шлях.

Назма обрала для мене абаю із золотими нитками по краю. Підібрала тонкий пояс на талію, браслети й сережки з невеличкими рубінами. Все було витримано зі смаком, без надміру. Але я точно знала: такою мене Халід ще не бачив.

Коли я залишилась наодинці, серце стукало так сильно, що здавалося, чути в усіх кімнатах дому. Кожен крок коридором униз лунав, наче удари барабанів. І коли я спустилася до їдальні, де Халід чекав, і вперше за весь час сама підійшла до нього, у його очах промайнуло здивування, майже захоплення.

Він підвівся. Дивився мовчки. І цього мовчання було досить, щоби я вся запалала всередині.

— Аміро… — прошепотів Халід нарешті, немов боявся порушити мить. — Ти… наче картина, з найкращих музеїв світу. Я навіть дихати забув…

Я опустила погляд, зніяковіла, відчувши, як жар розливається під шкірою. Та я зібралася й підняла очі:

— Я хотіла… Тобто… Хотіла зробити тобі приємно.

Халід підійшов ближче. Не торкаючись, лиш схилив голову.

— Уже зробила. Навіть більше, ніж уявляєш.

Вечір тільки починається. На столі чекали страви, але ні Халід, ні я не поспішали до їжі. Між нами панувала тиша, не глуха, не ніякова. А така, яка виникає між двома людьми, що вже не ховаються одне від одного. І в ту мить я знала напевно: цей вечір змінить усе.