Розділ 10

Вранці, коли місто ще тільки прокидалося, я сидів на терасі з чашкою кави, а в серці був неспокій. Дивно, наскільки незвичною стала думка запросити власну дружину на побачення. Але я хотів цього. Хотів, щоб Аміра не просто почувалася у безпеці. Хотів, щоб відчувала себе жінкою. Особливою поруч зі мною.

За всі ці дванадцять років я не дозволяв собі подібних думок. Жив чітко, мов годинниковий механізм: молитви, робота, тиша. Мої дні були точними й сухими, як пустельний вітер. А зараз… я вперше подумав про те, щоб зробити комусь приємне не з обов’язку, а з власного бажання.

Я чекав, поки Аміра спуститься. Коли вона з’явилась, в абаї кольору рожевого піску й легкому хіджабі, я не одразу знайшов слова. Просто подивився довше, ніж мав би, бо вона була прекрасною.

— Я... подумав, — почав я, трохи розгубившись. — Якщо тобі хочеться змінити обстановку… Можемо сьогодні поїхати разом. Я знаю одне гарне місце.

— Ти запрошуєш мене на побачення? — її очі округлились, але голос був теплим.

— Якщо хочеш це так назвати, — усміхнувся я. — Але згідно з усіма традиціями.

Ми вирушили ще до полудня. Водій повіз нас у напрямку Аль-Дірії, стародавньої частини Ер-Ріяда. Я давно хотів показати Амірі це місце. Воно не було гучним, як молли, не хизувалось сучасністю. Але було красивим, глибоким, як сама Аміра.

Ми гуляли окремою віп-зоною історичного комплексу, де дозволяли сімейні прогулянки. Довкола були пахощі ефірних олій, тихий спів птахів і віддалені голоси інших гостей. Я розповідав дружині про перших імамів, про битви й легенди, про те, як будували ці будівлі з глини й каменю, змішаних з пальмовим листям.

— Ти знаєш так багато, — сказала Аміра, злегка торкаючись рукою свого браслета. Того самого, що я подарував їй особисто. Вона його ще жодного разу не зняла і це гріло мені душу. — Просто люблю знати корені. Вони вчать бути стійким.

Я придивлявся до Аміри. Вона була спокійна, але вже не ляклива. Її хода змінилась. Погляд став глибшим. Я бачив, як вона пильно дивиться на все навколо, вбирає фарби й запахи, вчиться жити знову. І мені хотілось підтримувати це пробудження.

Ми сіли в одному із традиційних кафе просто неба. Тінь від дерев і тканинного навісу захищала нас від сонця. Я замовив чай з шафраном для неї й каву з халвою для себе. Офіціант приніс також фініковий пиріг, як жест привітання.

— Тут... дуже затишно, — прошепотіла Аміра.

— Я хотів, щоб ти побачила Ер-Ріяд не крізь ґрати Дар аль-Реая. А справжній, живий, світлий, величний. Столицю, де є краса, свобода… і місце для тебе. Не за зачиненими дверима, Аміро, а поруч зі мною.

Аміра підвела погляд. Її очі ледь заблищали. Я знав, вона розуміла, що я не просто про архітектуру.

Коли ми повертались до автомобіля, я не взяв її за руку. Але ішов повільно, поруч, охороняючи її простір. Вже у машині, коли дверцята зачинилися, вона обернулась до мене:

— Дякую, Халіде.

— За що?

— За те, що показуєш мені, що життя – це не лише страх.

Я опустив погляд. Її голос був тихим, але в цих словах було більше, ніж у сотні визнань. Не романтика, щось важливіше. Тиха, обережна довіра, що прокладає собі шлях крізь уламки минулого.

І мені, чоловікові, який поховав своє серце дванадцять років тому, вперше по-справжньому захотілося: оберігати, захищати. І дати цьому новому життю в ній розквітнути.

***

Я не питала куди ми їдемо. Мені вистачало самого факту: Халід поряд. І він хоче бути поряд.

Ми їхали за місто. І поступово, мов шар за шаром, я почала знімати зі свого серця захисні пелени. Я більше не відчувала себе полонянкою чужого світу. Я сиділа в авто з людиною, яка не торкалась мене без дозволу. Не ставила питань, якщо я не готова була відповідати. Яка просто була.

І в цій тиші я відчула: з'явилось щось нове.

Довіра.

Я не пам’ятаю, коли востаннє дозволяла собі довіряти.

Коли ми прибули до Аль-Дірії, я затамувала подих. Старовинне місто вразило мене: глиняні стіни, візерунки на дверях, пахощі, що вивітрювались з кав’ярень. Це було зовсім не схоже на гучні вулиці, де колись я бігла, шукаючи притулку. Тут усе говорило мовою поваги до минулого.

Халід був поруч, і його голос м’яко супроводжував кожен крок. Він розповідав про імамів, про битви, про те, як предки боронили цю землю. І я ловила себе на думці, що слухаю свого чоловіка із захопленням.

Ми гуляли повільно, не поспішаючи. І в якісь миті мені здалось, що час зупинився. Я не хотіла, щоб це закінчилось. У присутності Халіда було тепло. Не пекуче, не пристрасно, а затишно. Як шерстяний плед у холодний вечір. Як вода після довгої спраги.

У кафе він замовив для мене чай з шафраном. Знав, що я люблю прянощі. Халва була солодка, а фініковий пиріг мов з дитинства. Я ніколи не ділила десерт з чоловіком. Але з Халідом це здавалося… природнім.

— Я щаслива, що ми тут, — сказала я, коли вже поверталися до авто.

— Я теж, — відповів він, — дуже щасливий.

Я не знала, чи Халід помітив, але вперше я доторкнулась до його рукава. Несміливо, як крихітний знак. І він не відсунувся. Лише на мить затримав погляд на моїй руці, мов дозволяючи собі мріяти.