Розділ 9

— Ми сьогодні поїдемо в гості до мого брата. Якщо ти не проти, я хотів би, щоб ти була поруч, — сказав Халід під час сніданку.

Я кивнула. Вперше за довгий час мене не стримувала тривога. Я не боялась бути поруч із ним. Навпаки, хотіла. Хотіла бути гідною.

Тепер я стояла перед дзеркалом, поки Назма поправляла складки моєї смарагдової абаї. Її глибокий зелений колір відтіняв мою шкіру, а перли вишивки блищали, наче роса. Я хотіла виглядати не як колишня ув’язнена, а як жінка шейха. Гідна жінка.

— Ви мов принцеса, пані — усміхнулася Назма, закріплюючи шпильки на хустці. — Пану Халіду точно сподобається. 

Я не змогла стримати посмішки. Звісно, серце калатало, але приємно, з легким хвилюванням. Я вдягла свої найкращі прикраси: сережки з нефритом, тонкий браслет, який подарував Халід, і каблучку з маленьким смарагдом, що теж дісталась мені від нього. Волосся ретельно прибрала й прикрила тонкою тканиною, зеленуватою, з прозорим блиском.

Коли я вийшла з кімнати, Халід уже чекав внизу. Побачивши мене, він завмер буквально.

— Ти… — сказав, і замовк. Посміхнувся й підійшов ближче. — Ти виглядаєш розкішно. Мені здається, я навіть дихати забув.

Я опустила погляд, але не від сорому, а від того, що посмішка сама розцвітала на моїх устах.

— Тобі справді подобається?

— Ні. Не подобається. — Я підняла на нього очі, здивована, а чоловік схилився трохи нижче й додав із м’якою посмішкою: — Я в захваті. Від усього. Від того, як ти світишся. Як дивишся. Як тримаєшся. Ти моя гордість сьогодні.

Я зніяковіла, та серце стукотіло так голосно, що здавалося, Халід його чує.

— Я просто хотіла, щоб тобі не було соромно за мене.

— Соромно? — Халід посерйознішав і торкнувся моєї руки. — Аміро, я вже пишаюся тобою. І навіть якби ти була в простій сукні, я б все одно дивився на тебе так само. Але зараз… мені хочеться сховати тебе від усіх. Бо ти надто гарна, щоб ділитися тобою зі світом.

Я посміхнулась, тепло розлилось по грудях.

І в цю мить я зрозуміла, я справді хочу бути поруч із ним. Не тільки тому, що він врятував мене. А тому, що з ним я відчуваю себе жінкою. Бажаною, важливою, живою.

***

Щойно ми ступили на подвір’я родинного дому, як мене огорнув запах кави, смажених фісташок і кардамону. Все було так яскраво, голосно, живо. Навколо сміялись діти, а старші жінки в елегантних абаях сиділи на м’яких подушках, перемовляючись між собою. Мене зустріли з гостинністю, хоча я відчувала, що їхній погляд ковзав по мені з цікавістю.

Халід не відходив від мене ні на крок. Його рука м’яко торкалася моєї спини, ніби заспокоюючи.

— Не хвилюйся, Аміро. Вони тебе приймуть. Я ж тебе вже прийняв, — прошепотів він так, що мені захотілося сховати щоки від раптового жару.

Мене запросили сісти з жінками, і я покірно зайняла місце між двома старшими сестрами Халіда. Вони говорили з повагою, ставили запитання, розповідали про своїх дітей. Одна з них простягла мені чашечку з солодким шербетом.

– У нашій родині ми цінуємо спокій та злагоду, — сказала одна з них. — Халід довго був сам. Ми щасливі, що в його домі знову є жіночий голос.

Я вдячно усміхнулася, злегка кивнувши. Все ще почувалась дещо скуто, проте тепло їхніх слів потроху розтоплювало лід у грудях.

Коли я обернулася, щоб знайти поглядом Халіда, побачила його на подвір’ї з дітьми. Племінники й племінниці повсідалися навколо нього, а він, у своїй традиційній білій сорочці, сміявся й розповідав їм якусь історію. Один з малюків видерся йому на коліна, інший тягнув за рукав, вимагаючи уваги. Я вперше бачила Халіда таким легким, відкритим, майже хлопчачим. Його сміх лунав щиро, він не грав ролі, він жив, дихав поруч з тими дітьми.

Я вдивлялася в нього, ніби вперше. Як Халід міг пройти через таку втрату і залишитися теплим? Як він навчився знову довіряти життю, коли воно так жорстоко в нього вдарило?

Раптом Халід підняв голову й упіймав мій погляд. Його очі м’яко засвітилися. Він кліпнув мені й повернувся до малечі. Я відчула, як у грудях щось стислося. Це було добре стискання, тепле, солодке, як мед.

До нас підійшли хлопчики й дівчатка з тацями фініків, халвою, маамулем із фініковою начинкою.

Мені захотілося бути частиною цього дому. Не тінню, не гостею, не випадковою жінкою, а чимось глибшим. Я бачила, як сестри Халіда подають на стіл ароматний маргат дажаж – курячий гуляш із прянощами, як молодші дівчата наглядають за дітлахами, а чоловіки збираються у дворі на молитву, перед тим як сісти за стіл.

Коли ми всі нарешті зібралися за довгим столом, застеленим білою скатертиною, Халід сів поруч зі мною. Його коліна торкалися моїх, але він навіть не звертав на це уваги, ніби ми так і повинні сидіти. Його голос був спокійний, але я чула тепло у кожному слові, коли він казав:

— Аміра нещодавно приготувала для мене маамуль. Уперше в житті я їв такий смачний.

Одна з жінок схвально кивнула:

— Значить, її серце відкривається, брате мій.

Халід усміхнувся, і його погляд ковзнув по мені.