Розділ 8

Минуло кілька тижнів, відколи я ступила за поріг цього дому, дому, що став для мене не лише прихистком, а й символом нового життя. Я прокидалася вранці, дослухалась до тиші, торкалася пальцями білосніжних фіранок, вдихала аромат жасмину в саду  й досі не вірила, що це все для мене. Що це не ілюзія. Що я не прокинусь у сірій камері Дар аль-Реая.

А найбільшим моїм дивом був Халід.

Спокійний, стриманий, уважний. Чоловік, чия присутність уже не викликала в мені ні тривоги, ні скутості. Навпаки, з ним я відчувала себе… людиною. Жінкою гідною поваги.

Він ніколи не порушував мого простору. Ніколи не змушував робити те, до чого я не готова. Не торкався без дозволу, не натякав на обов’язки подружжя. Замість цього він питав, слухав, розповідав про себе. І щоразу, коли я відверто відповідала, у його погляді з’являлося тепло, яке гріло краще за сонце.

Сьогодні мені захотілося зробити для нього щось добре. Маленьке, але щире. Я довго радилася з Назмою, і ми вирішили приготувати щось із солодкого. Врешті зупинилися на маамулі: ніжному, розсипчастому печиві з фініками та мигдалем, приправленому щіпкою кориці. Саме те, що в арабському домі завжди асоціюється з теплом і святом.

Я старанно формувала кожен маамуль власноруч, ніби творила щось більше, ніж десерт. Може, віру в себе. В те, що я можу дарувати не лише біль чи мовчання, а і щось світле. І коли тістечка випікалися, я приготувала каву з кардамоном так, як Халід любить.

Коли мій чоловік заїхав додому за документами, я зустріла його у вітальні. На срібній таці були кава й теплі маамулі, щойно з духовки. Халід увійшов, і я завмерла на мить, а тоді підійшла, обережно поставила тацю на стіл і тихо сказала:

— Це… для тебе. Я хотіла… тебе порадувати.

Халід подивився на мене, й у його очах промайнуло щось глибоке, майже невловне. Він мовчки сів, узяв одну маамулю, надламав, скуштував.

— Це неймовірно, Аміро, — сказав Халід із посмішкою, яку я бачила так рідко. — Ти сама це приготувала?

Я лише кивнула, а щоки мої вже палали. Але це вже не було соромом. Це була… радість. Тиха, як весняний ранок.

— Дякую, Аміро, — промовив Халід просто, але в його голосі було більше, ніж у багатьох пишних промовах. — Ти зробила мій день світлішим.

***

Я спостерігав за Амірою з дня у день. Спершу обережно, на відстані. Потім уважніше. А тепер ловив себе на думці, що чекаю кожної її посмішки, кожного поруху рук, навіть мовчання.

Аміра змінювалась. Вона більше не ходила по дому, як тінь. У погляді з’явилося світло, у жестах впевненість, у голосі м’якість. Вона все ще була стриманою, навіть занадто покірною, як на мій смак, але вже не зламана. Ні, Аміра розквітала.

І я, дивлячись на неї, розумів: ця жінка мені подобається. Не через її красу, хоча вона була вродливою. А через гідність, яка струменіла з неї, як аромат троянди у ранковому саду. Через лагідність у голосі. Через її мовчазні зусилля стати частиною цього дому. Моєї реальності.

Я ніколи не прагнув знову заповнити простір, який залишили смерть Саїди. Але зараз… цей дім більше не здавався мені порожнім. Коли я повертався, мене зустрічала тиша, що не тисне, а заспокоює. І погляд карих очей, у яких народжується довіра.

Того вечора я довго ходив по ювелірній крамниці. Я не знав, що Амірі до вподоби. Але побачив тонкий золотий браслет із дрібними діамантами, і подумав, він такий, як Аміра. Простий, але благородний. Непоказний, але коштовний. І такий самий делікатний.

Я повернувся додому, коли вже сутеніло. Вітальню наповнювало м’яке світло, дім пахнув жасмином і кардамоном. Аміра сиділа біля вікна, в рожевій абаї, розчісуючи волосся пальцями. Коли я зайшов, вона підвелась, злегка розгублена, як завжди, коли не знає, що я думаю.

— Я не хотів тебе лякати, Аміро, — сказав я м’яко, — хочу дещо тобі подарувати. 

— Не треба, — тихо відповіла вона, і я почув у її голосі те, що чув уже не раз: страх бути зобов’язаною.

— Це не обов’язок. Це просто вдячність. І... бажання зробити тобі приємне.

Аміра мовчки кивнула. Я розгорнув оксамитову скриньку й простягнув їй.

— Це… дуже гарно, — прошепотіла вона, не торкаючись браслета.

— Дозволиш? — Я підвівся й підійшов ближче. Жінка обережно простягнула руку.

Я застібнув браслет на її зап’ясті. Шкіра Аміри була м’яка, тепла. Не відпускаючи її руки, я нахилився й залишив крихітний, майже невідчутний поцілунок на долоні. Дружина здригнулась, але не відступила.

— Дякую, — прошепотіла. 

— Це тобі дякую, Аміро, — відповів я. — За твій маамуль. За тишу, що лікує. За присутність, яка змінює цей дім.

— Я ще не знаю, як бути хорошою дружиною, — зізналася Аміра несміливо.

— А я не шукаю досконалості, — відповів я щиро. — Мені достатньо знати, що ти щаслива тут. І що ти зі мною.

Очі Аміри зволожились, але вона посміхнулась. І в ту мить я зрозумів: те, що я вважав втраченим: ніжність, потреба захищати, любити – не вмерло. Просто чекало на неї.