Розділ 7

Вечеряти поруч з Амірою було… дивно. Я звик до тиші, до самотності за столом, коли чутно лише дзенькіт ложки по порцеляні. Стіл завжди був довгим, а вечері короткими. Усе життя давно набуло присмаку самоти. І от навпроти сидить вона.

Тиха, обережна, як пташка, що не знає, чи можна приземлитися. Аміра час від часу підіймала погляд і відразу ховала його. То простягала руку, щоб докласти собі їжі, то відразу зупинялась, мов боялася вчинити щось неправильне.

— Я ж сказав, — посміхнувся, перекладаючи на її тарілку ще трохи рису з шафраном, — ти тонка, як тростина в пустелі. Їсти треба.

Аміра знітилася, опустивши погляд. Але не заперечувала. Її слухняність мала присмак болю. Як покірність того, кого надто довго ламали.

Ми їли мовчки кілька хвилин, і я вже подумав, що цього вечора більше нічого не скажу. Але Аміра сама порушила тишу. 

— Мені було дев’ятнадцять, коли я закохалася, — голос її злегка зламався, та вона не опустила очей.

Аміра зробила ковток води, ніби хотіла змити гіркоту зі слів. Я не поспішав підганяти. Лише відсунув убік свою тарілку й слухав.

— Я віддала серце не тому, кого мені обрали. Він не мав ні багатства, ні гучного роду, тільки правду в очах і руки, обпалені працею. Я знала, що це небезпечно. Але хіба серце питає дозволу? — жінка гірко всміхнулася. — Коли все відкрилося, мене ніхто не слухав.

Дружина затремтіла, стискаючи пальці на склянці.

— «Засоромила сім’ю», — лише це я почула від батька. А потім підпис на документах. І двері за мною зачинилися. Замість захисту я отримала вирок. «Непокірна».

Дар аль-Реая.

Більшість із тих, хто там – жертви, а не злочинниці.

Аміра ковтнула повітря, ніби намагалася не розплакатись.

— Перші місяці я просто мовчала. А потім навчилась бути тихою. Невидимою. Не сперечатись. Не просити. І… перестала мріяти. А далі… була лише тінь.

Я відчував, як мені болить за неї. За ту молоду дівчину, яку зламали, перш ніж вона встигла розквітнути. Хотілося встати, підійти, сказати щось… Але я знав: Амірі потрібен простір. А не жалість.

— А тепер? — тихо спитав я.

— А тепер… я не знаю, хто я. І чи можна ще жити.

Я обережно провів долонею по столу, ближче до її руки, але не доторкнувся.

— Можна, Аміро. Можна жити й мріяти, й бути собою. Але не одразу. Це дорога довга. І я… я не поспішатиму. Просто йтиму поряд.

Дружина підвела очі. Вперше подивилася прямо в мої. У тому погляді ще було багато страху. Але вже іскрився маленький, ледь помітний вогник.

І я зрозумів заради цього погляду я витримаю будь-яке мовчання.

***

Цей вечір залишив у мені щось м’яке й тепле. Ніби довгоочікуваний дощ опустився на висохлу землю душі. Я розповіла Халіду все. І вперше мене не осудили, не зневажили, не подивилися з жалем. Чоловік просто слухав. Не перебивав. Не ставив запитань, які ріжуть, не шукав винних. Він прийняв мою історію, як частину мене. Як рану, що ще кровоточить, але вже не страшить його.

Ми разом піднялися сходами на другий поверх. Кроки лунали в тиші, і я відчувала кожен звук надто гостро. Я була напружена, але не від страху, а від невідомості. Адже ми… подружжя. Ми одружені, офіційно. І я не знала, як правильно поводитися. Чи маю піти за Халідом? Чи залишитись у своїй кімнаті?

Я сповільнила хід біля свого порогу. Халід зупинився поруч. Я не підіймала погляду, боялася, що в очах зрадницьки заграє розгубленість.

Та Халід, здається, знову все зрозумів без слів. Мовчки підійшов ближче, нахилився й ніжно поцілував мене в маківку. Його дотик був теплим, спокійним, як промінь сонця вранці.

— Спокійної ночі, Аміро, — прошепотів він. — Нехай сни принесуть тобі мир.

Я завмерла. Не змогла нічого відповісти. Лише кивнула. Це був перший дотик, який не викликав страху, не змусив тіло стиснутись. Халід  не вимагав нічого. Не брав, а лише дав.

І коли я зайшла до своєї кімнати, на душі було вперше за багато років… не страшно. Може, я ще не вільна до кінця. Але цього вечора стало ясно: свобода починається не з дверей, а з серця. І моє починало розкриватися. Повільно, обережно, але впевнено.

У кімнаті стояла напівтемрява. Я притулилась спиною до дверей, торкаючись їх лопатками, ніби намагаючись утримати на собі відлуння слів Халіда. "Нехай сни принесуть тобі мир"… Я ніколи не чула нічого подібного. Завжди накази, погрози, умовляння, звинувачення. А сьогодні вперше побажання миру. 

Я повільно пройшлася до вікна й відсунула важку штору. За шибкою готувалася до сну столиця Ер-Ріяд. Місто, яке не знало моїх ран, але сьогодні вперше здавалося менш ворожим. У темному небі не було зірок, але щось у мені вже світилося. Маленький вогник довіри і надії.

Лягла, не роздягаючись, просто вкрившись легкою ковдрою. Пальці несвідомо торкнулися місця, куди Халід поцілував мене. І я вперше не здригнулась. Натомість відчула дивне тепло, що не боліло, не тривожило. Це була не слабкість, це було життя.

І вперше за довгий час я дозволила собі не думати про завтра. Просто бути  тут і зараз. У тиші, серед запаху жасмину з вікна, з доторком, що не поранив, а загоїв. Я лежала в ліжку, вдивляючись у стелю, й ловила себе на думці, що вперше хочу жити. Не існувати, а справді жити. Для себе.  Для тихої надії, яка тепер жевріла в мені, не як біль, а як шанс.